— От і все, — почув він глухий голос генерала — інша металопам’ять накопичувала слух Сейзеда. — Вони нарешті пішли.
Сейзед на мить завмер, намагаючись зрозуміти сенс щойно почутого. Його думки ніби пробивалися крізь густе, в’язке мило, тому він не одразу зрозумів, що саме має на увазі Кривоніг.
«Вони пішли. Солдати Страффа. Вони відступають».
Перш ніж відповісти, він тихо відкашлявся.
— Чи відповів він бодай на одне з послань лорда Пенрода?
— Ні. Зате стратив останнього посланця.
«Здається, це не дуже добрий знак», — повільно подумав Сейзед.
Хоча, звісно, останніми днями добрих знаків і не було. Місто вже було на межі масового голоду, і коротке потепління також скінчилося. Якщо Сейзед не помиляється, сьогодні ввечері випаде сніг. Він почувався ніяково через те, що сидів у затишній, теплій кухні та посьорбував бульйон, поки його металопам’яті наповнювалися його силою, здоров’ям, відчуттями та швидкістю думок. Він нечасто намагався заповнити так багато металопам’ятей одночасно.
— Щось ти маєш кепський вигляд, — кинув Кривоніг, сідаючи.
Сейзед закліпав і замислився на мить.
— Моя… золотопам’ять, — протягнув він. — Вона витягує з мене здоров’я та накопичує його в собі. Я повинен їсти, аби не втратити силу, — додав він, кинувши погляд на миску з бульйоном та приготувавшись зробити ковток.
Це був дивний процес. Його думки були такі повільні, що для того, аби ухвалити рішення почати їсти, йому знадобився час. А потім його тіло — воно теж рухалося повільно: рука тягнулася до ложки кілька секунд. При цьому м’язи трохи тремтіли, адже з них витягувало силу, накопичуючи її у п’ютеропам’яті. Нарешті він підносив до губ ложку і втягував бульйон. Він, здавалося, був геть без смаку: здатність відчувати запахи він теж накопичував, а смак без цього також майже не відчувався.
Певно, йому слід було влягтися, але якби він ліг, то неодмінно б заснув. А під час сну террісієць не міг заповнювати свої металопам’яті — або принаймні міг заповнювати лише одну з них — бронзопам’ять, яка зберігала недремність і дозволяла йому спати довше в обмін на те, щоби коли знадобиться, не спати зовсім.
Сейзед зітхнув, обережно поклав ложку та відкашлявся. Він зробив усе можливе, аби уникнути бійні. Його план полягав у тому, аби надіслати листа лорду Пенроду, щоб той своєю чергою якомога скоріше повідомив Страффу Венчеру, що Вен пішла з міста. Він сподівався, що після цього Страфф захоче домовитися по-доброму. Здається, ця тактика не спрацювала.
Їхня доля наближалася, мов невблаганний та невідворотний світанок. Пенрод дозволив трьом окремим групам містян — до однієї з них входили й аристократи — спробувати втекти з Лютаделя. Але солдати Страффа, які після втечі Евенда були готові до нових спроб, усіх їх переловили та без зайвих слів убили. Пенрод навіть відправив посланця до лорда Жастеса Лекала, сподіваючись домовитися бодай з ним, але посланець із табору колосів не повернувся.
— Що ж, — промовив Кривоніг, — принаймні на кілька днів ми їх затримали.
Сейзед замислився.
— Боюся, це було відтермінування неминучого.
— Ну звісно. Але ця затримка зіграла свою важливу роль. Евенд із Вен зараз уже майже за чотири дні шляху звідси. А якби битва почалася раніше, то я даю голову на відсіч, що наша маленька пані з-імли-народжена повернулася б і загинула, намагаючись нас врятувати.
— Ага… — повільно промовив Сейзед, змусивши себе набрати ще одну ложку бульйону.
У його занімілих пальцях ложка здавалася дуже важкою (звісно, його тактильні здатності теж накопичувалися в оловопам’яті).
— Як відбувається підготовка до захисту міста? — поцікавився террісієць, несучи ложку до рота.
— Жахливо, — зізнався генерал. — Двадцятитисячне військо — це тільки звучить загрозливо, але якщо розтягнути їх по периметру міста…
— Але у колосів немає облогових знарядь, — заперечив террісієць, зосередившись на своїй ложці. — Або лучників.
— Так. Але в місті цілих вісім брам, які потрібно захищати — з них п’ять розташовуються у зоні швидкої доступності війська Лекала. До того ж усі ці ворота будувались без урахування потенційних штурмів. Я можу поставити на кожну браму хіба що по кілька сотень гвардійців — адже не знаю, куди саме колоси вдарять найперше.
— Зрозуміло, — тихо промовив Сейзед.
— А ти чого очікував, террісійцію? Добрих новин? Колоси набагато більші, сильніші та шаленіші за нас. А ще їх просто більше.
Сейзед заплющив очі, ложка, яка була вже на півдорозі до його рота, затремтіла. Раптом він відчув у тілі слабкість, ніяк не пов’язану з наповненням металопам’ятей.