Звичайно, це був нахабний ляпас Евенду Венчеру та всім аристократам загалом — тільки уявіть, використовувати цю вишукану бальну залу як штаб, з якого керують захистом міста.
«Нічого дивного, що він підтримав мій намір вислати з міста Еленда й Вен. Коли вони поїхали, він став безперечним лідером команди Келсьє».
Та все не так погано. Попри упередженість Доксона, він був генієм організації та майстром швидкого планування.
— Я знаю, Сейзе, що ти не любиш битися, — промовив Доксон, спершись обома руками на стіл. — Але ти нам потрібен.
— Здається, він і так готується до битви, лорде Доксоне, — сказала Тіндвіл, уважно подивившись на Сейзеда. — Це зрозуміло з перснів на його пальцях.
Террісієць поглянув на неї через стіл.
— А яка твоя роль у цьому плані, Тіндвіл?
— Лорд Доксон прийшов до мене по пораду, — пояснила террісійка. — У нього й самого небагато воєнного досвіду, тому він попросив мене поділитися знаннями про славетних генералів минулого.
— Зрозуміло, — зітхнув Сейзед і, задумано нахмурившись, обернувся до Доксона, а потім нарешті кивнув. — Гаразд. Я візьму участь у вашому плані, але мушу застерегти від розбіжностей. Будь ласка, накажіть своїм людям не порушувати субординації, якщо в цьому не буде нагальної потреби.
Доксон кивнув.
— А тепер, леді Тіндвіл, — обернувся до террісійки Сейзед, — чи не могли б ми переговорити з вами тет-а-тет?
Жінка кивнула, й вони зайшли під одну з галерей. Опинившись у затінку під колонами, террісієць обернувся до Тіндвіл. Вона мала бездоганний вигляд — була така врівноважена та спокійна, — попри всю складність становища. Як їй це вдавалося?
— Ти накопичуєш велику кількість здібностей, Сейзеде, — зауважила террісійка, знову поглянувши на його пальці. — У тебе ж є інші заготовлені заздалегідь металопам’яті?
— Усю свою недремність я використав на шляху до Лютаделя, — відповів він. — Накопиченого здоров’я у мене зовсім не залишилося — я все його використав, борючись із хворобою, ще коли вчителював на Півдні. Усе хотів наповнити ще одну, але не мав на це часу. Запаси сили та ваги у мене справді великі, а ще є багато оловопам’яті — але їх ніколи не буває забагато.
— Можливо, — промовила Тіндвіл та озирнулася на чоловіків, що зібралися довкола столу. — Гадаю, якщо цей процес відволікає тебе від думок про невідворотне, значить, накопичення уже недаремне.
Сейзеду спиною пробігся холодок.
— Тіндвіл, — тихо спитав він, — чому ти залишилась? Тобі тут не місце.
— Тобі тут також не місце, Сейзеде.
— Вони — мої друзі. Я не можу їх залишити.
— Навіщо ти тоді вмовив покинути місто їхніх лідерів?
— Аби вони втекли — але вижили, — просто відповів террісієць.
— Вижити — це розкіш, яка іноді правителям просто недоступна. Прийнявши самовідданість інших, ти повинен прийняти й відповідальність, яка з цим приходить. Ці люди помруть — але вони не повинні померти, почуваючись зрадженими.
— Вони не…
— Вони сподіваються, що їх урятують, Сейзеде, — тихо прошипіла Тіндвіл. — Навіть ті, хто тут зібралися, — навіть Доксон, найпрактичніший з вас усіх, — вони вважають, що зможуть вижити. А знаєш чому? Тому що в глибині душі вони вірять, що щось їх врятує. Щось, що врятувало їх раніше — та частка Уцілілого, що залишилась їм від нього. Вона для них є зараз втіленням надії. А ти просто взяв і відіслав її геть.
— Аби вона вижила, Тіндвіл, — не здавався Сейзед. — Не можна було дозволяти Евенду та Вен загинути тут.
— Але надія не вмирає, — блиснула очима жінка. — Я вважала, що ти ж бо краще за всіх це розумієш. Гадаєш, я вижила в полоні селекціонерів лише завдяки впертості?
— А в місті ти залишилася з упертості чи з надії? — спитав террісієць.
Тіндвіл поглянула йому просто в очі.
— Ні те, ні інше.
Сейзед зміряв її довгим поглядом. У центрі бальної зали тривало обговорення планів, і голоси відлунювали приміщенням. Відблиски світла з вікон відбивалися від мармурової підлоги, відкидаючи різнобарвне сяйво на стіни. Террісієць повільно та незграбно обійняв Тіндвіл. Вона зітхнула та притиснулась до нього.
Він зняв свої оловопам’яті й дозволив відчуттям бурхливим потоком наповнити своє тіло.