Сейзед обійняв Тіндвіл міцніше та поклав голову їй на груди — м’якість її шкіри та тепло її тіла накрили його з головою. Аромат її волосся — без парфумів, чистий і свіжий аромат — наповнив його ніздрі; це був перший запах, який він відчув за останні три дні. Незграбним рухом руки Сейзед зняв окуляри, аби краще бачити її. Коли до нього вповні повернувся слух, він почув зовсім поруч із собою дихання Тіндвіл.
— Знаєш, за що я кохаю тебе? — тихо спитала жінка.
— Поняття не маю, — чесно визнав він.
— За те, що ти ніколи не здаєшся. Є люди тверді, мов цегла — вони сильні та непохитні, але якщо довго їх довбати, вони тріскаються. А ти… ти потужний, мов вітер. Завжди поруч, завжди ніби готовий зігнутися, але ніколи не просиш вибачення, якщо тобі доводиться бути твердим. Гадаю, твої друзі навіть не підозрюють, яка в тобі була сила.
«Була сила, — повторив він. — Вона вже думає про нас у минулому часі. І… здається правильним, що вона так вважає».
— Боюся, хай яка б сила в мені була, її не вистачить, аби їх урятувати, — прошепотів Сейзед.
— Зате вистачило, аби врятувати бодай трьох із них. Ти помилився, виславши їх із міста… але, можливо, і не помилився.
Сейзед заплющив очі та обійняв її міцніше. Він був готовий проклясти її за те, що вона залишилась, та в той самий час був готовий кохати її за це вічно.
І цієї миті зі стін залунали сигнальні барабани.
51
І тому я вирішив ризикнути востаннє.
Імлисте червоне ранкове світло було річчю, якої не повинно було існувати. Імла розвіювалася при денному світлі. У теплі вона випаровувалася; будучи зачиненою у кімнаті, вона конденсувалася та зникала. Імла не повинна була витримувати світло світанку.
Але вона витримувала. Що далі вони відходили від Лютаделя, то надовше затримувалась імла вранці. Ця зміна була ледве помітна, але Вен знала, що це так. Вона бачила цю різницю. Цього ранку імла виявилася навіть густішою, ніж дівчина розраховувала, і не почала розвіюватися, коли з-за обрію вийшло сонце. Вона закривала собою його промені.
«Імла, — думала дівчина. — Безодня».
Вен дедалі сильніше переконувалась у цьому, хоча нічого напевне знати не могла. І все ж таки чомусь відчувала, що не помиляється. Безодня була не якимось чудовиськом або тираном, це було радше природне явище — і тому вона жахала ще сильніше. Потвору можна принаймні вбити. А імла… вона несла набагато більшу загрозу. Безодня пригнічувала не за допомогою жерців, але використовувала первісний, підсвідомий людський страх. Зброєю, якою вона вбивала, були не війська, а голод.
Як хтось може побороти те, що більше за континент? Як можна перемогти те, що не знає люті, болю, надії або милосердя?
Але саме це Вен і повинна була зробити. Вона мовчки сиділа на здоровенній каменюці біля багаття, розведеного вночі, підтягнувши коліна до грудей. Евенд досі спав; Страшко вирушив у розвідку.
Дівчина більше не мала жодних сумнівів у власній ролі. Або вона божевільна, або Герой Віків. І перемогти імлу було її місією.
«От тільки… — насупилася Вен ж це гупання в голові не повинне ставати голоснішим, а не тихішим?»
Що далі вони йшли, то слабшою здавалася пульсація. Можливо, вона спізнилася? Можливо, з Джерелом відбувається щось, що відбирає у нього силу? Можливо, його силу встиг забрати хтось інший?
«Треба рухатись далі».
Інша людина на її місці морочила б собі голову питаннями про те, чому було обрано саме її. Вен стикалася з кількома такими — як у ватазі Кеймона, так і в уряді Евенда — кожного разу, як вони отримували якесь розпорядження, то миттю починали нарікати та скиглити.
— А чому я? — питали вони.
Невпевнені у собі вважали, що вони не впораються з завданням. Ледачі прагнули взагалі його скинути на когось іншого.
Вен не вважала себе ані достатньо впевненою, ані достатньо вмотивованою. Та при цьому не бачила сенсу сушити мізки марними питаннями. Життя давно навчило її того, що деякі речі просто беруть і трапляються. Рін іноді лупцював її без причини. Та й усі ці причини — таке собі виправдання. Дівчина чудово розуміла причину, з якої Келсьє повинен був загинути, але від цього вона аж ніяк не менше за ним сумувала.
Вона просто повинна була виконати свою роботу. І той факт, що Вен не розуміла її суті, не заважав дівчині визнавати, що вона повинна бодай спробувати. Вен просто сподівалася на те, що усе збагне, коли настане для цього час. Пульсування у голові стало слабшим — але воно досі нікуди не поділося. І воно вабило її до себе. До Джерела Вознесіння.