Вона ще трохи мовчки попрацювала руками й нарешті викресала іскру.
— Я втомилася від дурості, — пояснила дівчина. — Від людської дурості, від власної. І вирішила діяти, а не намагатися вгадувати. Можливо, це ознака недозрілого світогляду, але мені видається зараз, що саме так і треба.
— Тут нічого недозрілого немає, — заперечив Страшко.
Вен поглянула на нього та усміхнулась. Шістнадцятирічний, недоладний — Страшку було зараз стільки років, скільки було самій Вен, коли Келсьє її завербував. Дівчина примружилась на ранкове світло, хоча сонце було ще низько.
— Прикрути-но трохи своє олово, — сказала Вен. — Немає потреби спалювати його настільки інтенсивно.
Страшко знизав плечима. Вона помітила у його рухах і погляді нерішучість. Він так хотів бути корисним — і Вен це відчуття було добре знайоме.
— Ну, а як щодо тебе, Страшку? — спитала Вен, зайнявшись сніданком — знову бульйон і галети. — Що нового останнім часом?
Він знову знизав плечима.
«Я вже майже забула, як воно — спілкуватися з хлопцем-підлітком», — усміхнулася Вен.
— Страшку… — задумало повторила вона. — До речі, тобі подобається це прізвисько? Бо я ще пам’ятаю часи, коли тебе звали за справжнім твоїм ім’ям.
Лишветрод — Вен колись намагалася його вимовити. Цілих п’ять помилок вийшло.
— Це прізвисько дав мені Келсьє, — відповів Страшко таким тоном, ніби це було достатньою підставою від прізвиська не відмовлятися.
Утім, можливо, так і було. Вен помітила, якими очима подивився на неї юнак, згадавши про Келсьє; Кривоніг міг бути Страшкові дядьком, але приклад юнак брав з Келсьє.
Ну звісно, для них усіх Келсьє був зразком.
— Хотів би я бути могутнім, — тихо промовив Страшко, сидячи на каменюці та обхопивши руками коліна. — Як ти.
— У тебе є власні здібності.
— Олово? Майже нічого воно не варте. А якби я був з-імли-народженим, то міг би робити великі справи. Міг би стати кимось важливим.
— Бути важливим — це не так уже й чудесно, Страшку, — зітхнула Вен, прислухаючись до гупання в голові. — Здебільшого це страшенно дратує.
Юнак похитав головою.
— Якби я був з-імли-народженим, я міг би рятувати людей — тих, хто цього потребує. Я міг би рятувати їх від смерті. Але… Я — просто Страшко. Слабкий і боягузливий.
Вен насупилась і подивилась на нього, але він опустив голову, уникаючи її погляду.
«А це що таке було?» — майнуло їй у голові.
Сейзед використав трохи сили, аби перестрибувати по три сходинки за раз. Він збіг сходами слідом за Тіндвіл, і вони приєдналися до решти членів команди, що зібралися на міському мурі. Сигнальні барабани досі гупали на все місто — кожен у своєму ритмі. Їхні звуки, перемішавшись, хаотично відлунювали провулками та від стін будівель.
Горизонт на півночі без війська Страффа здавався якимось незвично голим. Ех, якби ж таку порожнечу побачити й на північному сході… але ні — у таборі колосів, що стояв у тому напрямку, панувало пожвавлення.
— Хтось може побачити, що саме там відбувається? — поцікавився Бриз.
— Занадто далеко, — похитав головою Гем.
— Один з моїх розвідників — оловоокий, — втрутився генерал, підходячи ближче. — Це він забив на сполох. Сказав, колоси б’ються.
— Добрий чоловіче! — вигукнув гамівник. — Та хіба ж ці тварюки не б’ються весь час?
— Не звичайна бійка. Масова, каже.
Сейзед відчув раптом ледве помітний проблиск надії.
— Значить, вони б’ються? — сказав він. — Можливо, вони просто повбивають одне одного!
Кривоніг зміряв його одним зі своїх фірмових поглядів.
— Ти краще почитай свої книжки, террісійцю. Що там написано про емоції колосів?
— Що у них емоцій буває лише дві — лють і нудьга. Але…
— Саме так вони завжди й починають битву, — тихо пояснила Тіндвіл. — Вони починають битися одне з одним, розпалюючи лють у своїх лавах, а потім…
Вона не договорила, але Сейзед і сам побачив. Темна розмита пляма на сході робилася світлішою, розділяючись на ходу та розпадаючись на окремих істот.
Вони мчали в бік міста.
— Прокляття! — вилаявся Кривоніг і швидко пошкутильгав сходами вниз. — Забрати посланців! — заревів він. — Лучників — на стіни! Охороняти ґрати каналу! Батальйони, зайняти позиції! Готуємося битись! Ви ж не хочете, аби ці потвори увірвалися до міста та зжерли ваших дітей?!
Запанував хаос. Люди бігали в усі боки, солдати кинулися до сходів, що вели на стіни, знову утворивши внизу затори й не даючи спуститися команді.
«Почалося», — якось відсторонено подумав Сейзед.