— Щойно звільняться сходи, — тихо заговорив Доксон, — кожен із вас повинен вирушити до свого батальйону. Тіндвіл — ти йдеш на Олов’яну Браму, на північ від замку Венчерів. Можливо, пізніше мені знадобиться твоя порада, але поки що будь з бійцями там. Вони тебе слухатимуться: вони поважають террісійців. Бризе, ти відправив своїх гамівників у батальйони з четвертого по дванадцятий?
Бриз кивнув.
— Але їх небагато.
— Просто накажи їм зробити так, аби солдати продовжували битися! — вигукнув Доксон. — Не можна дати нашим упасти духом!
— Тисяча солдатів на одного гамівника… важко буде їх утримати, мій друже, — зізнався Бриз.
— Хай покажуть, на що вони здатні. Ви з Гемом берете на себе П’ютерну та Цинкову брами відповідно — здається, найперше колоси атакують їх. Кривоніг приведе підкріплення.
Ті двоє кивнули, і Доксон поглянув на Сейзеда.
— Ти знаєш, куди йти?
— Так… здається, знаю.
Террісієць схопився за виступ стіни. З неба почали падати пластівці попелу.
— Ну, тоді вперед! — закричав Доксон, коли останній загін лучників вибіг зі сходів на стіну.
— Лорде Венчере?
Страфф обернувся. Завдяки стимуляторам він уже настільки відновив сили, що міг навіть їхати верхи, хоча битися б не наважився. Та він би й не став битися: це не його справа. Для цього він привів сюди ціле військо.
Старший Венчер розвернув коня до посланця, який наближався до нього. Той, важко дихаючи та впершись руками в коліна, зупинився поруч зі Страффом; біля його ніг кружляли у вирі часточки попелу.
— Мій пане! — сказав чоловік. — Армія колосів атакувала Лютадель!
«Як ти й казав, Зейне», — здивовано подумав Страфф.
— Колоси? Атакували? — перепитав лорд Дженерл, підводячи коня ближче до Страффового.
Він нахмурився і подивився на старшого Венчера.
— Ви цього очікували, мій пане?
— Звичайно, — посміхнувся Страфф.
У Дженерла від здивування щелепа ледь не до землі відвисла.
— Передайте наказ солдатам, Дженерле. Я хочу, аби ця колона знову розвернулася на Лютадель.
— Ми будемо там за годину! — пообіцяв командир.
— Ні. Не поспішайте. Ми ж не хочемо, аби наше військо прийшло на битву втомленим, чи не так?
Дженерл посміхнувся.
— Звісно, ні, мій пане.
Стріли, здавалося, не завдають колосам жодної шкоди.
Зблідлий від жаху Сейзед, мов паралізований стояв на вартовій вежі брами, яку йому доручили захищати. Офіційно він не був командувачем, тому ніяких наказів і не віддавав. Він просто стояв разом з розвідниками та посланцями, очікуючи, чи не знадобиться його допомога.
Тому не дивно, що він добре бачив, як на місто насувається жахіття. На щастя, колоси поки що прямували не до їхньої ділянки міського муру, і його люди напружено дивилися, як хвиля цих істот мчить до Олов’яної та П’ютерної брам, розташованих трохи оддалік.
Навіть з такої відстані — а завдяки тому, що він стояв на верхівці сторожової вежі, Сейзед бачив частину міста аж до самої Олов’яної брами — він помітив, що колоси біжать просто крізь град стріл. Деякі з тих, що були менші, падали — поранені або мертві, — але більшість продовжувала стрімко наближатися. Солдати на вежі поруч із ним схвильовано забурмотіли.
«Ми до такого не були готові, — подумав террісієць. — Навіть враховуючи місяці очікування та планування, ми не готові. Ось вам і наслідок перебування під тисячолітнім правлінням бога. Тисяча років миру — миру під гнітом тирана, але все-таки миру… У нас немає генералів, замість них — люди, які можуть лише наказати, аби їм набрали ванну. У нас немає тактиків — лише бюрократи. І воїнів у нас немає — це всього лише хлопці з ціпками».
Та навіть дивлячись на наближення своєї зловісної долі, Сейзед мислив аналітично. Сягнувши по зір, він побачив, що багато зі створінь, що бігли до мурів — особливо більших за розмірами — тримали в руках невеликі вирвані з коренем дерева. Вони якоюсь мірою були готові до штурму. Звичайно, дерева — це не настільки ефективно, як тарани, але ж і брами міста будувалися без розрахунку на те, що їх будуть виламувати.
«Колоси виявилися розумнішими, ніж ми вважали, — подумав він. — Вони зрозуміли абстрактну вартість монет, хоча в них і немає економіки. Вони зрозуміли, що для того, аби вибити ворота брами, їм потрібні знаряддя, хоча і не знають, як ці знаряддя зробити».
Перші колоси добігли до стіни, і солдати почали закидувати їх камінням та різними важкими предметами. На ділянці, за яку відповідав Сейзед, їх теж було складено цілі купи — одна була просто біля арки брами, де він зараз стояв. Але цим потворам навіть стріли не завдали шкоди — чого ж тоді очікувати від кількох каменюк? Колоси збиралися біля підніжжя стіни, ніби вода у перегаченій річці. Судячи з глухих ударів, тварюки почали вибивати ворота.