— Шістнадцятий батальйон! — закричав унизу посланець, під’їжджаючи до брами Сейзеда. — Лорд Калі!
— Є! — озвався чоловік, що стояв на стіні поруч із вежею Сейзеда.
— Негайно потрібне підсилення на П’ютерну браму! Лорд Пенрод наказує вам узяти шість загонів і послідувати за мною!
Лорд Калі миттю почав віддавати розпорядження.
«Шість загонів… — подумав террісієць. — Шість сотень із нашої тисячі».
Йому раптом пригадалися слова, які раніше казав йому Кривоніг: «Двадцятитисячне військо — це тільки звучить загрозливо, але якщо розтягнути їх по периметру міста…»
Шість загонів, швидко вишикувавшись, помарширували на підмогу, і подвір’я перед Сейзедом зробилося раптом до тривожного порожнім. Чотири сотні солдатів, які залишилися на позиціях — три сотні в подвір’ї та сотня на стіні, — стояли мовчки.
Сейзед заплющив очі та сягнув своєї слухової оловопам’яті. Він почув… удари дерева об дерево. Крики. Людські крики. Він швидко відпустив оловопам’ять, а тоді знову сягнув зору, перехилився й уважніше поглянув у напрямку брами, де точилася битва. Колоси жбурляли назад каменюки, якими перед тим намагалися збити їх з ніг захисники міста — і, треба сказати, їхні кидки були набагато точнішими. Побачивши, як в обличчя якогось молодого солдата прилетів здоровенний камінь, після чого тіло нещасного полетіло з муру на землю, Сейзед аж здригнувся. Він відпустив оловопам’ять і важко задихав.
— Тримаймося, мужики! — закричав один з солдатів на стіні.
Він був надзвичайно молодий — аристократ, але віком не більше шістнадцяти років. Нічого дивного — більшість бійців у війську Лютаделя були такого віку.
— Тримаймося… — повторив молодий командир.
Його невпевнений голос згас і затих, коли він помітив щось вдалині. Сейзед обернувся і поглянув у тому напрямку, куди дивився аристократ.
Колоси втомилися ломитися в одні ворота і тепер обходили місто, збираючись узяти його в кільце. Великі групи агресивних потвор, переходячи річку Ченнерел, прямували до інших брам.
Зокрема й до Сейзедової.
Вен приземлилася просто в центрі табору. Сипонувши жменю п’ютерного порошку в багаття, вона «штовхнула», роздмухуючи вугілля, кіптяву та дим просто в пару заскочених зненацька вартових, які саме займалися приготуванням сніданку. Після цього вона «потягнула» жердки трьох невеликих наметів.
Усі три завалилися. В одному з них нікого не було, але у двох інших хтось перелякано заверещав. Під тканиною було видно, як борюкаються силуети: у більшому наметі — однієї людини, у меншому — ще двох.
Охоронці позадкували, однією рукою затуляючи очі від сажі та іскор, а другою — сягаючи по мечі. Вен підняла в їхньому напрямку кулак — і щойно солдати прокліпалися, випустила на землю одну монету.
Вони завмерли та забрали долоні з руків’їв мечів. Вен уважно поглянула на намети, що валялися на землі. Звісно, головний — у більшому з них, саме він їй і був потрібен. Певно, один з капітанів Страффа, хоча його солдати не мали на своїх мундирах герба Венчерів. Можливо…
З-під тканини намету з’явилася, сиплячи прокльонами на всі боки, голова Жастеса Лекала, а потім виповз і він сам. За той рік, що Вен його не бачила, Жастес дуже змінився. Хоча по ньому вже було видно, яким він стане в майбутньому. Його худа фігура зробилася геть хирлявою; колись із залисинами голова зробилася зовсім лисою. Але його обличчя… чому воно мало такий втомлений вигляд, чому воно здавалося таким старим? Лекалу ж було стільки само років, як і Евенду.
— Жастесе? — здивувався Евенд Венчер, вийшовши зі свого сховку в лісі та підходячи на галявину разом зі Страшком. — Ти що тут робиш?
Жастес Лекал із зусиллям піднявся; тим часом двоє інших його солдатів, втомившись борсатись у тканині, просто розрізали її та вилізли назовні. Він махнув їм рукою.
— Еле… — промовив він. — Я… я просто не знав, куди ще податися. Мої розвідники доповіли, що ти втік з міста, і мені здалося, що це непогана ідея. Хай куди б ти прямував, я хочу піти з тобою. Можливо, там ми зможемо сховатися. Ми б могли…
— Жастесе! — перебив його Еленд, стаючи поруч із Вен. — А де твої колоси? Ти відправив їх назад?
— Я намагався… — опустив очі Жастес. — Але вони не захотіли, особливо після того, як побачили Лютадель. А потім…