— Що?
— Пожежа. У наших возах із їжею.
Вен нахмурилась.
— У возах із їжею? — перепитав молодий Венчер. — Це в тих, де ти тримав свої дерев’яні монети?
— Так.
— Заради Пана Всевладаря! І ти просто залишив їх там, на порозі нашого дому? Без керування?
— Вони би просто вбили мене, Еле! — почав було виправдовуватися Жастес. — Вони почали дуже часто битися, почали вимагати більше монет, вимагати атакувати місто. Якби я залишився, вони б мене прикінчили. Це справжні тварюки — хай навіть і схожі на людей.
— Значить, ти пішов, — уточнив Еленд, — і залишив Лютадель їм на поталу.
— Але ти теж його залишив! — промовив Жастес, благально сплівши руки та підійшовши ближче до колишнього короля. — Слухай, Еле. Я визнаю, що помилявся. Я гадав, що можу їх контролювати. Я не хотів, аби так сталося!
Еленд мовчав, і Вен бачила, як його погляд стає дедалі суворішим. Та це була не небезпечна суворість, як у Келсьє. Це був радше погляд суворого правителя, який розуміє, що став чимось більшим, ніж хотів стати. Він випрямив спину та поглянув на чоловіка, що плазував перед ним.
— Ти зібрав військо жорстоких потвор і, мов тиран, повів їх загарбувати чужі землі, — промовив Еленд. — Ти допустив знищення цілих ні в чому не винних селищ. А потім ти просто залишив цю некеровану армію під стінами найбільш заселеного міста в усій Останній Імперії.
— Вибач мені, — благав Жастес.
Евенд подивився йому в очі.
— Я пробачаю тобі, — тихо сказав він.
А тоді одним плавним помахом вихопив свого меча та зніс Жастесу голову з плечей.
— Та моє королівство тобі не пробачає, — додав він.
Вен ошелешено дивилась на труп, який завалився на землю. Солдати Жастеса, закричавши, теж вихопили свою зброю. Евенд обернувся з похмурим поглядом і вказав на них вістрям закривавленого меча.
— Можливо, хтось із вас вважає, що ця страта була помилковою?
Солдати завагалися.
— Ні, мій пане, — нарешті промовив один із них, опустивши очі.
Евенд опустився на коліно та витер лезо плащем Жастеса.
— Враховуючи, що він накоїв, це була більш гідна смерть, ніж він заслуговував, — сказав він, повертаючи зброю у піхви. — Та все ж таки він колись був моїм другом. Поховайте його. Як впораєтеся, можете або піти зі мною в Терріс, або повернутися додому. Обирати вам.
Сказавши це, колишній король знову пішов у ліс.
Вен, затримавшись на місці, спостерігала за солдатами. Вони похнюплено підібрали тіло і пішли закопувати його. Дівчина кивнула Страшку, і вони поквапилися у ліс, слідом за Елендом. Та довго його шукати не довелося — Евенд Венчер сидів на камені недалеко від околиці, і дивився в землю під своїми ногами. Знову почався попелопад, але більшість пластівців осідала на деревах, вкриваючи їхнє листя, ніби чорним мохом.
— Евенде? — покликала коханого дівчина.
Він відвернувся, дивлячись кудись у ліс.
— Я не знаю, чому я так вчинив, Вен, — тихо зізнався він. — Яке я мав право вершити правосуддя? Я ж не король. Але це потрібно було зробити. Я так відчув — і відчуваю досі.
Вона поклала руку йому на плече.
— Він — перша людина, яку я вбив. Ми з ним колись так багато мріяли про те, як утворимо союз двох найпотужніших домів у місті, як ми об’єднаємо Лютадель. Це мала бути не угода, яка грунтується на жадобі до грошей, а справжній політичний альянс, який мав зробити це місто набагато кращим!
Він подивився їй в очі.
— Здається, тепер я розумію, що ти відчуваєш, Вен. Я маю на увазі, що ми… ми — обоє зброя, ми — лише інструменти. І не одне для одного, а для цього королівства та його народу.
Дівчина міцно обійняла його, притиснула голову Евенда до своїх грудей.
— Мені дуже прикро, — прошепотіла вона.
— Це потрібно було зробити, — повторив він. — Та найсумніше те, що він теж мав рацію. Я їх теж залишив. Я мусив би й себе вбити цим же мечем.
— Ти не просто так пішов, Евенде. Ти пішов, аби захистити Лютадель, аби Страфф не брав місто штурмом.
— А якщо колоси нападуть раніше, ніж Страфф вирішить?
— Може, й не нападуть, — сказала Вен. — У них тепер навіть правителя нема… можливо, вони взагалі замість нападати на місто атакують Страффа…
— Ні, — втрутився в розмову голос Страшка.
Вен обернулась і побачила, як юнак наближається до них через ліс, примруживши очі від світла.
«Він забагато олова палить», — подумала вона.
— Що ти маєш на увазі? — спитав Евенд, обертаючись.
Страшко опустив очі.