— А ти сьогодні маєш настрій на поезію, як я погляну, — кинув генерал.
— Невідворотна доля так на мене впливає, — промовив гамівник, озирнувшись на ворота, які задрижали під ударами колосів. — У будь-якому разі я сумніваюся, що солдати витримають.
— Хлопці завжди трохи нервуються перед битвою, — пробурмотів Кривоніг. — Але вони молодці. Вистоять.
Ворота знову затремтіли, краями пішли тріщини.
«Петлі скоро винесуть», — майнуло в голові Бризу.
— Підозрюю, колосів ти «вгамувати» не можеш? — запитально подивився на нього генерал. — Зробити їх не такими лютими?
Гамівник похитав головою.
— «Гамування» на цих потвор не діє. Я пробував.
Вони знову замовчали, слухаючи гупання у ворота. Бриз покосився на Кривонога, який незворушно сидів верхи на своєму коні.
— Тобі ж доводилося бувати в битвах? — поцікавився гамівник. — Як часто це бувало?
— Час від часу доводилося протягом двадцяти років, коли я був молодшим, — зітхнув генерал. — Придушував повстання у віддалених домініях, воював із кочівниками у пустелях. Пан Всевладар чудово знався на тому, як розібратися з якимось конфліктом.
— І… які результати? Часто перемагав?
— Завжди.
Бриз злегка усміхнувся.
— Звісно, — додав Кривоніг, — тоді колоси завжди були на нашому боці. Цих тварюк дуже важко вбити.
«Чудово», — подумав гамівник.
Вен бігла.
До цього вона лише одного разу дізналася на власному досвіді, що таке «п’ютерний біг» — з Келсьє, понад рік тому. Спалюючи п’ютер спокійним вогнем, можна було бігти з надзвичайною швидкістю, ніби спринтер у найшвидшому ривку, і при цьому не втомлюватися.
Процес спалювання все-таки впливав на тіло — п’ютер допомагав їй рухатись, водночас накопичуючи природну втому. Поєднання втоми та руху затуманювало розум дівчини, допроваджуючи до трансу на межі вичерпання енергії. Вен страшенно хотілося відпочити, але її тіло продовжувало бігти, бігти, бігти, слідуючи за течією каналу на південь. До Лютаделя.
Цього разу дівчина вже була готова до ефектів п’ютерного бігу, і тому давала їм раду набагато краще. Вона боролася з трансовим станом, намагаючись зосереджувати свій розум на меті, а не на повторюваних рухах, які виконувало її тіло. Та ця зосередженість призвела до того, що в голові її почали спливати тривожні думки.
«Навіщо я це роблю? — питала вона сама себе. — Куди я так поспішаю? Страшко ж сказав — Лютадель уже захоплено. Немає куди квапитися».
І все ж таки вона бігла з усіх сил.
Вона уявляла собі смерті. Гем, Бриз, Доксон, Кривоніг і милий Сейзед. Перші її справжні друзі. Так, вона кохала Евенда і в глибині душі була дуже вдячна їм усім за те, що переконали забрати його якомога далі від небезпеки. Та загалом вона була страшенно розлючена на них за те, що вислали з міста і її. І саме ця лють вела її.
«Вони дали мені залишити їх. Вони змусили мене залишити їх!»
Келсьє багато місяців витратив на те, аби навчити її довіряти. Останні слова, які він сказав їй, були словами звинувачення, і дівчина так і не змогла їх забути.
«Тобі доведеться ще багато дізнатися про дружбу, Вен».
Він ризикував своїм життям, аби врятувати від небезпеки Страшка й ОрСеура, бився зі сталевим інквізитором і вбив його. І він зробив це попри протести Вен, мовляв, цей ризик був марним.
Вона помилилася.
«Як вони посміли!» — думала дівчина, біжучи буксирувальною стежкою вздовж каналу та відчуваючи, як її щоками котяться сльози.
П’ютер давав їй надприродні відчуття рівноваги та швидкість — які для когось іншого були б небезпечними, але Вен здавалися цілком натуральними. Вона не спотикалася, вона ні за що не чіплялася, але сторонній спостерігач вирішив би, що її темп — нерозважливий.
Повз неї пролітали дерева. Вен перестрибувала рівчаки та вибоїни у землі. Вона бігла так, як бігла до цього лише одного разу в житті, і зараз викладалася навіть сильніше, ніж тоді. Раніше вона бігла, просто намагаючись не відстати від Келсьє. Зараз вона бігла заради чоловіка, якого кохала.
«Як вони посміли! — знову подумала вона. — Як вони посміли не дати мені той шанс, який дав Келсьє! Як вони посміли відмовитися від мого захисту, відмовитися від моєї допомогти! Як вони посміли померти?..»
П’ютер уже закінчувався — а вона бігла всього лише кілька годин. Щоправда, за ці кілька годин вона, певно, пробігла стільки ж, скільки можна проїхати верхи за цілий день. Та вона знала, що цього буде недостатньо. Вони вже мертві. Вона спізниться, як спізнилася тоді… Вона прибуде занадто пізно, аби врятувати армію. Занадто пізно, аби врятувати своїх друзів.