Вен продовжувала бігти, а з її очей лилися сльози.
— Як ми докотилися до цього, Кривоноже? — тихо спитав Бриз.
Вони були неподалік міського муру, сиділи на своїх конях, і з неба на них падала брудна суміш попелу та снігу. І це просте тихе тріпотіння білого та чорного страшенно контрастувало з метушнею, що панувала біля брами, з гупанням дерев, якими намагалися винести ворота колоси, та грюканням каменів об стіни та бруківку.
Кривоніг, нахмурившись, подивився на гамівника. Бриз не відривав погляду від попелу та снігу. Біле та чорне. Спокій.
— Ми ж не люди принципів, — ледве чутно пояснив Бриз. — Ми — злодії. Циніки. Ти — чоловік, який втомився виконувати накази Пана Всевладаря, чоловік, який хотів хоч раз стати головним. Я — чоловік сумнівної моралі, який полюбляє маніпулювати іншими, бавитися їхніми емоціями. Що ми тут взагалі робимо? Чому ми опинилися на чолі армії, яка б’ється за мрії якогось ідеаліста? Такі, як ми, не повинні бути лідерами.
Кривоніг поглянув на солдатів, які бігали повз них.
— Здається, ми просто ідіоти, — нарешті відповів він.
Бриз завмер, але помітив дивний блиск в очах генерала. Іскорку гумору, яку не впізнав би той, хто погано знає Кривонога.
Ця іскра натякнула йому, що літній генерал усе насправді чудово розумів.
Бриз усміхнувся.
— Гадаю, так і є. Як я вже казав, у всьому винен Келсьє. Це він із нас зробив ідіотів, які опинилися на чолі приреченого війська.
— От же виродок! — вигукнув генерал.
— Еге ж.
З неба продовжували падати попіл і сніг. Солдати закричали, ніби попереджуючи про щось. Ворота різко відчинилися.
— Ворота Цинкової брами вибили, пане террісійцю! — захекуючись, повідомив посланець Доксона, сідаючи поруч із Сейзедом.
Вони сховалися за зубцями на мурі, слухаючи, як колоси виламують ворота і їхньої брами. Та, яку вони вже вибили, була найсхіднішою в Лютаделі.
— Цинкова брама — найбільш захищена, — тихо сказав Сейзед. — Гадаю, вони зможуть її втримати.
Посланець кивнув. На стіну сипало попелом, він набивався у тріщинах та нішах у камені; іноді з-під чорних пластівців пробивався сліпуче білий сніг.
— Бажаєте, аби я переказав щось лорду Доксону? — спитав посланець.
Сейзед поглянув на захисні споруди своєї ділянки стіни. Потім він спустився зі сторожової вежі, приєднавшись до звичайних солдатів. У захисників закінчилося каміння, хоча лучники досі працювали. Визирнувши на інший бік стіни, террісієць побачив біля її підніжжя гору трупів колосів. Також він побачив, що по зовнішньому боку воріт пішли тріщини.
«Просто дивовижно, що вони можуть підтримувати в собі таку лють», — подумав Сейзед, пригинаючись.
Потвори продовжували вити й кричати, ніби скажені пси.
Він сперся на вологе каміння, тремтячи від холодного вітру та відчуваючи, що у нього німіють пальці ніг. Сягнувши латунепам’яті, террісієць видобув звідти трохи накопиченого жару, і його тіло миттю налилося приємним теплом.
— Передайте лорду Доксону, що захисні спроможності цієї брами викликають у мене тривогу, — тихо промовив Сейзед. — Найкращих бійців забрали на поміч східним брамам, і я не дуже впевнений у командирі, відрядженому сюди. Якби лорд Доксон зміг прислати когось іншого йому на заміну, гадаю, це було би кращим рішенням.
Посланець завагався.
— Що таке? — не зрозумів Сейзед.
— Хіба він вас не для цього сюди відправив, пане террісійцю?
Сейзед нахмурився.
— Перекажіть йому, що я ще менше впевнений у власних лідерських або бійцівських здібностях, ніж у здібностях нашого командира.
Посланець кивнув і моментально зник, спустившись сходами та побігши до свого коня. У стіну поруч із Сейзедом прилетіла здоровенна каменюка, і він мимоволі присів. Уламки посипалися на всі боки.
«Та заради Забутих Богів, — подумав террісієць, заломивши руки. — Що я тут взагалі роблю?!»
Він помітив рух на стіні у себе за спиною — це наближався до нього молодий капітан на ім’я Бедес. Ішов він пригнувшись, аби в голову випадково щось не прилетіло. Високий, з густим волоссям, що спадало на очі, він здавався до смішного хирлявим у своїх обладунках. Судячи з його вигляду, молодому чоловіку більше б пасувало витанцьовувати на балах, а не керувати загоном солдатів у битві.
— Що сказав посланець? — нервово спитав Бедес.
— Цинкова брама впала, мій пане, — відповів Сейзед.