Молодий капітан зблід.
— І що… що нам тепер робити?
— Чому ви питаєте мене, мій пане? — промовив террісієць. — Це ж ви командир.
— Будь ласка, — схопив він руку Сейзеда. — Я не… я…
— Мій пане, — суворо сказав террісієць, намагаючись, аби його власний голос звучав якомога спокійніше. — Ви ж аристократ, чи не так?
— Так…
— Значить, ви звикли наказувати. То наказуйте!
— А що наказувати?
— Це неважливо. Дайте своїм людям зрозуміти, що ви тут за головного.
Юнак на це здригнувся, а потім закричав і присів — над ним пролетів камінь, влучивши у плече одного з лучників неподалік та скинувши його зі стіни на землю. Солдати внизу кинулися від трупа врозтіч, і раптом Сейзед помітив дещо дивне. У задній частині подвір’я зібралася група людей. Це були звичайні містяни — скаа — у брудних від попелу накидках.
— А що вони тут роблять? — спитав террісієць. — Вони навпаки повинні ховатися, а не стояти тут, спокушаючи колосів розірвати їх на шматки, коли ці істоти прорвуться!
— Коли вони прорвуться? — повторив капітан Бедес.
Сейзед проігнорував його запитання. З цивільними мешканцями він якось дасть собі раду. Принаймні він звик керувати прислугою аристократів.
— Я піду поговорю з ними, — сказав террісієць.
— Ага… — пробелькотів Бедес. — Звучить непогано.
Сейзед спустився сходами, мокрими та липкими від попелястої сльоти, і наблизився до групи людей. Їх було більше, ніж здалося йому спочатку; натовп заполонив частину вулиці за подвір’ям. Близько сотні людей стояли, міцно притиснувшись одне до одного та дивилися крізь сніг на ворота; судячи з їхнього вигляду, скаа дуже змерзли, і террісієць відчув укол совісті через те, що він міг зігріти себе теплом з латунепам’яті.
Кілька осіб схилили голови, коли до них наблизився Сейзед.
— Чому ви тут стоїте? — спитав він. — Будь ласка, вам потрібно знайти для себе надійний сховок. Якщо ви живете десь тут неподалік, краще сховайтеся ближче до середмістя. Щойно колоси розберуться з військом, вони почнуть тут усе знищувати, тому на околицях міста — найнебезпечніше.
Та ніхто зі скаа навіть не ворухнувся.
— Будь ласка! — пояснив террісієць. — Ви повинні піти звідси! Якщо залишитеся, то загинете!
— Ми прийшли сюди не для того, аби загинути, Святий Перший Свідку, — промовив літній чоловік на чолі групи. — Ми прийшли, аби на власні очі побачити поразку колосів.
— Поразку? — здивувався Сейзед.
— Леді Спадкоємиця нас захистить, — додала якась жінка.
— Леді Спадкоємиці немає у місті! — вигукнув террісієць.
— Значить, ми будемо дивитися на тебе, Святий Перший Свідку, — відповів чоловік, поклавши руку на плече молодому хлопцеві.
— Святий Перший Свідок? Чому ви так мене називаєте?
— Ти — той, хто приніс звістку про смерть Пана Всевладаря. Ти дав Леді Спадкоємиці спис, яким вона вбила нашого повелителя. Ти був свідком її дій.
Сейзед похитав головою.
— Можливо, але ж я не заслуговую того, аби мені поклонялися. Я — не святий, я — всього лише…
— Свідок, — повторив старий. — Якщо Спадкоємиця долучиться до битви, то вона з’явиться поруч з тобою.
— Я… мені прикро… — почервонів террісієць.
«Я змусив її піти з міста. Я змусив вашу богиню піти з міста заради її ж безпеки».
Люди благоговійно дивилися на нього. Це було неправильно; вони не повинні поклонятися йому. Він — лише спостерігач.
От тільки це не так. Він давно став частиною цього всього. Саме про це попереджала його Тіндвіл. Тепер, ставши безпосереднім учасником подій, Сейзед і сам перетворився на об’єкт поклоніння.
— Вам не слід так мене сприймати, — відповів він.
— Леді Спадкоємиця казала те саме, — усміхнувся старий чоловік, видихнувши у холодне повітря хмарку пари.
— Це інше, — заперечив Сейзед. — Вона…
Він не договорив, бо за спиною в нього почулися крики. Лучники на стіні кричали у паніці, молодий капітан Бедес поспішав до них.
«Що там?..»
На стіну раптом видерлося синє чудовисько — шкіра його була уся в порізах і ранах, з яких текла багряна кров. Потвора помахом руки відкинула заскоченого зненацька лучника, після чого схопила капітана Бедеса за шию та кинула його кудись назад. Юнак зник, звалившись на колосів біля підніжжя стіни. Сейзед іще встиг почути його відчайдушні крики. На стіні з’явився другий колос, потім — третій. Перелякані лучники позадкували, кидаючи свою зброю, деякі з них, поспішаючи збігти зі стіни, зіштовхували з неї інших.