«Колоси застрибують, — збагнув Сейзед. — Внизу, певно, уже ціла гора трупів. Та невже вони стрибають так високо?..»
На стіні Лютаделя з’являлися нові й нові істоти. Це були найбільші з колосів — котрі сягали заввишки трьох метрів і легко розкидували зі свого шляху нещасних лучників. Ті падали на землю; удари у ворота посилилися.
— Тікайте! — вигукнув Сейзед, махнувши людям, що стояли перед ним.
Хтось із них позадкував, але більшість ані рухнулися.
Террісієць у відчаї обернувся до воріт. Дерев’яні конструкції почали тріщати, в усі боки повним снігу та попелу повітрям полетіли тріски. Солдати перелякано почали відступати. Нарешті засув із тріском зламався, і права ворітниця вилетіла з петель. Закривавлена хвиля колосів з ревінням почала пробиватися всередину по мокрій бруківці.
Солдати покидали зброю та кинулися врозтіч. Інші, ніби закам’янівши від жаху, залишилися на місці. Сейзед стояв позаду — між до смерті переляканими бійцями та натовпом скаа.
«Я — не воїн», — подумав він.
Його руки затремтіли, коли він побачив цих чудовиськ. Важко було залишатися спокійним поруч із ними. Сейзед дивився, як вони з криками вимахують своїми здоровенними мечами, як тріщини на їхній шкірі робляться дедалі глибшими і як з них пирскає кров, як вони кидаються на людей… і його залишали навіть залишки його сміливості.
«Але якщо я нічого не зроблю — ніхто не зробить».
Він сягнув свого п’ютера.
Його м’язи почали збільшуватися. Він занурився глибоко у п’ютеропам’ять і кинувся вперед, почуваючись таким сильним, як ніколи до цього. Сейзед накопичував силу багато років і майже ніколи не торкався її — а от тепер скористався своїм резервом на повну.
Його тіло разюче змінилося, слабкі руки вченого перетворилися на масивні, потужні кінцівки. Його грудна клітка зробилася ширшою та об’ємнішою, а м’язи напнулися силою. Він стільки днів був кволим і тендітним заради цієї однієї миті. Террісієць проштовхався крізь юрму солдатів, на ходу стягнувши через голову накидку, яка тепер суттєво обмежувала його рухи, залишившись лише у пов’язці на стегнах.
Головний колос обернувся, і раптом побачив перед собою істоту майже такого самого розміру, як і він сам. Попри лють, попри те, що нічого людського у ньому не було, чудовисько раптом завмерло, і в його дрібних оченятах промайнуло здивування.
Сейзед щосили вдарив тварюку. Він не готувався до війни й майже нічого не знав про битви. Та тієї миті брак навичок не мав жодного значення. Кулак террісійця вм’яв обличчя колоса всередину, череп його тріснув.
Обернувшись на своїх потужних ногах, Сейзед зиркнув на ошелешених солдатів.
«Ну, скажи щось натхненне!» — сказав він сам собі.
— До бою! — заревів Сейзед, сам здивувавшись тому, наскільки потужно та глибоко звучить його голос.
І — що за диво! — солдати кинулися в бій.
Вен виснажено впала на коліна, просто на завалену попелом дорогу. Її пальці та коліна занурилися у холодну сльоту, але їй було на це начхати. Вона просто стояла на колінах і важко дихала. Вона не могла бігти далі. П’ютер скінчився. Легені дівчини горіли вогнем, ноги зводило від болю. Їй хотілося просто впасти, згорнутися калачиком і безкінечно кашляти.
«Це просто п’ютерний біг», — подумала вона.
Вен витиснула зі свого тіла все, що тільки могла, але тепер настала пора розплати.
Вона знову закашлялася, потім застогнала, полізла тремтливою рукою до кишені та дістала звідти два останніх флакона. У них була суміш усіх восьми базових металів — плюс дюралюміній. П’ютеру, який у них містився, вистачить їй ще на трошки…
Але не надовго. До Лютаделя залишалося ще кілька годин бігу в такому темпі. Навіть із п’ютером вона не встигне до темряви. Вен зітхнула, повернула флакони на місце та змусила себе встати.
«Що я робитиму, як прибуду на місце? — подумала дівчина. — Куди я так поспішаю? Невже я знову прагну вступити у бій? Прагну вбивати?»
Вона розуміла, що на битву не встигне. Найпевніше, колоси пішли на штурм міста ще кілька днів тому. Та все-таки на душі їй було неспокійно. У її голові промайнули спогади про різанину, яку вона влаштувала у замку, де сидів Цетт. Вона знову ніби наживо побачила те, що вона накоїла. Побачила, як вона вбивала.
Але щось тепер помінялося. Вен визнала свою роль — роль ножа. А ніж — це інструмент. Його можна використати, як з добрими, так і з поганими намірами, він може як убивати, так і захищати.
Це було дискусійне питання, враховуючи, якою слабкою вона почувалася зараз. Дівчина ледве стримувала тремтіння в ногах, і тому запалила олово — в голові миттю проясніло. Вона стояла на імперському тракті — брудному та вибоїстому — який, здавалося, вів у вічність під м’яким снігопадом. Шлях пролягав паралельно звивистому, ніби змія, імперському каналу — широкому, але порожньому.