Раніше, коли вони йшли тут з Елендом, дорога здавалася новою та красивою. А тепер — темною та депресивною. Джерело продовжувало пульсувати, його гупання ставало дедалі потужнішим з кожним кроком, який Вен робила в напрямку Лютаделя. От тільки відбувалося це недостатньо швидко. Недостатньо швидко для того, аби не дати колосам знищити місто.
Недостатньо швидко, аби врятувати її друзів.
«Вибачте, — подумала вона, стукаючи зубами та кутаючись у плащ, бо п’ютер більше не захищав її від холоду. — Мені так прикро, що я вас підвела».
Раптом вона побачила удалині стовп диму. Вен поглянула на схід, потім — на захід, але більше нічого не помітила. Плаский ландшафт був вкритий попелом і снігом.
«Селище», — майнула в її онімілому розумі думка.
Справді, це було одне з багатьох селиш в околиці. Лютадель був найбільшим містом їхньої невеликої домінії, але існували й інші. Еленд так і не зміг остаточно вигнати з цих місць бандитів, але жилося тут набагато краще, ніж у більшості невеликих містечок в інших частинах Останньої Імперії.
Вен, ледве переставляючи ноги, пішла вперед просто по чорних калюжах. Приблизно хвилин за п’ятнадцять, вона звернула з головної дороги та пішла стежкою, що вела в напрямку поселення. Воно виявилося маленьким навіть за мірками скаа. Лише кілька бараків і пара трохи багатших будівель.
«Це не плантація навіть, — зрозуміла Вен. — Просто придорожнє поселення, де аристократ міг зупинитися на ніч».
У невеличкому маєтку, яким міг керувати якийсь місцевий дрібний землевласник, було темно. Але з двох бараків скаа крізь шпарини пробивалося світло. Вочевидь, через непогоду люди сьогодні вимушені були закінчити роботу раніше.
Вен, підходячи до однієї з будівель, здригнулась, її підсилений оловом слух вловив уривки розмови, яка точилася всередині. Дівчина зупинилася та прислухалась. Сміялися діти, про щось жваво розмовляли чоловіки. До неї долинув запах вечері, яка лише починала готуватися — просте овочеве рагу.
«Скаа… вони сміються», — подумала дівчина.
За часів правління Пана Всевладаря, подібні бараки були вмістилищем страху та зневіри. А якщо скаа був щасливий, то вважалося, що він замало працює.
«Виходить, ми щось змінили. Виходить, усе це було не марно».
Та чи варте це було смерті її друзів? Падіння Лютаделя? Без захисту з боку Евенда, навіть це маленьке поселення невдовзі захопить один із тиранів.
Вен ніби пила звуки цього сміху. Келсьє не здався. Він виступив проти самого Пана Всевладаря, й останні свої слова він промовив зухвало, з викликом. Навіть коли здавалося, що його плани безнадійно провалилися, а його труп валявся на вулиці — виявилося, що Келсьє переміг.
«Я відмовляюся здаватися! — подумала Вен, випрямляючи спину. — І я відмовляюся вірити, що вони загинули, аж поки сама не побачу їхні тіла».
Вона підняла руку та постукала у двері. Всередині усі негайно замовчали. Щойно Вен згасила олово, двері відчинилися. Скаа — а особливо сільські скаа — були доволі боягузливі. Можливо, їй доведеться…
— Ох ти ж маленька бідося! — вигукнула якась жінка, широко розчинивши двері. — Заходь, не стій під снігом! Як тебе сюди занесло?
Вен завагалася. Жінка була одягнена дуже просто, але якраз по погоді. Багаття всередині бараку вабило до себе привітним теплом. Довкола гості швидко зібралися решта селян.
— Дитя, що з тобою? — спитала жінка.
Приземкуватий бородатий чолов’яга, що стояв із нею поруч, поклав руку на плече жінці та уважно подивився на Вен.
— П’ютер, — тихо відповіла вона. — Мені потрібен п’ютер.
Пара, нахмурившись, обмінялась поглядами. Певно, вирішили, що дівчина збожеволіла. Не дивно, зрештою, якщо взяти до уваги її зовнішній вигляд: брудне та мокре від снігу волосся, одяг вологий та чорний від попелу, звичайний костюм для їзди верхи та незрозумілий плащ…
— Чому б тобі не увійти всередину, дитино? — запропонував чоловік. — Сідай, поїж. А потім розповіси нам, звідки ти тут взялася. Де твої батьки?
«Заради Пана Всевладаря! — роздратовано подумала Вен. — Невже я маю настільки юний вигляд?»