Вона трохи «притамувала» подружжя, придушивши їхні занепокоєння та підозріливість, водночас «збурила» бажання допомогти. Дівчина була не настільки вправна в емоційній алломантії, як Бриз, але це тільки тому, що не мала достатньо практики. Чоловік із жінкою негайно розслабилися.
— У мене немає часу, — промовила Вен. — Потрібен п’ютер.
— У лорда в його будинку є деяке кухонне приладдя, — повільно відповів чоловік. — Але більшу його частину ми вже давно обміняли на одяг і знаряддя для землеробства. Хоча, гадаю, залишилося кілька кубків. Вони у Кледа — нашого старійшини — в іншому бараку.
— Повинно підійти, — відповіла дівчина.
«Хоча, певно, потрібних для алломантії пропорцій там не буде».
Цілком може статися, що там олова або свинцю більше, ніж треба, від чого дія п’ютеру буде слабшою.
Подружжя нахмурилося та озирнулося на інших у бараку.
Вен знову відчула відчай. А на що вона взагалі сподівалася? П’ютер горить відносно швидко. А їй потрібно багато. Навіть якщо п’ютер у сплаві буде в потрібній пропорції, на те, аби його подрібнити й отримати стільки, скільки потрібно для бігу, піде часу стільки, що легше просто піти до Лютаделя пішки.
Вона обернулася і поглянула на південь, на темне, засніжене небо. Навіть із п’ютером їй бігти ще не одну годину. От що б справді зараз стало їй у пригоді, то це стрибошлях — дорога, позначена вбитими у землю металевими брусками, від яких могли б відштовхуватися алломанти, знову і знову підкидаючи себе у повітря. Такою дорогою вона колись подолала відстань між Лютаделем і Феллісом за менш як десять хвилин, тоді як каретою потрібно було їхати цілу годину.
Але це селище з Лютаделем стрибошлях не сполучав. Прокласти його було занадто марудно, користуватися ним міг мало хто — відповідно, не варто було завдавати собі клопоту і прокладати такі шляхи на довгу відстань…
Вен різко розвернулась, і пара скаа з несподіванки аж відстрибнула. Можливо, вони помітили кинджали у неї за поясом, а може, їх налякав її погляд, але вони вже не мали такого гостинного вигляду, як раніше.
— Це конюшня? — кивнула дівчина на одну з темних будівель.
— Так, — нерішуче промовив чоловік. — Але коней у нас нема. Лише кілька кіз і корів. Ти ж не збираєшся…
— Підкови, — сказала Вен.
Чоловік нахмурився.
— Мені потрібні підкови, — пояснила вона. — Багато підків.
— Іди зі мною, — сказав чоловік, підкорюючись її «гамуванню».
Він повів її у холод пообіддя. Решта пішла за ними слідом, і Вен помітила, що двоє з чоловіків тримають в руках дрючки. Можливо, цих людей ніхто не ображав не лише завдяки захисту з боку Евенда.
Приземкуватий бородань навалився плечем на двері конюшні та, відчинивши їх, вказав на діжку, яка стояла всередині.
— Вони все одно іржавіють без діла, — сказав він.
Вен підійшла до діжки та, взявши одну підкову, прикинула її вагу. Потім кинула її перед собою та «відштовхнулась» за допомогою раптового спалаху сталі. Підкова дугою відлетіла вбік і впала в калюжу приблизно за сотню кроків від них.
«Чудово», — подумала дівчина.
Скаа приголомшено дивилися на неї. Вен полізла до кишені та дістала один із флаконів з металами, випила його та відновила свій п’ютер. Для довгого п’ютерного бігу цього не вистачить, але в неї було ще повно сталі та заліза — обидва метали вона спалювала повільно. «Відштовхуватися» від них та «притягуватися» вона могла ще багато годин.
— Приготуйте своє селище, — сказала вона, запаливши п’ютер і діставши з діжки ще десять підків. — Лютадель в облозі — і, можливо, уже впав. Якщо ця інформація підтвердиться, гадаю, вам треба забиратися звідси і йти до Террісу. Слідуйте за імперським каналом просто на північ.
— Хто ти? — спитав чоловік.
— Це неважливо.
Він завмер.
— Ти — це вона, чи не так?
Дівчина не мусила перепитувати, що саме він має на увазі, — вона просто кинула підкову на землю перед собою.
— Так, — тихо відповіла Вен і «відштовхнулася».
І негайно під кутом рвонула високо у повітря. Почавши опускатися, вона кинула ще одну підкову. Вичекавши, аж поки не опиниться біля самої землі, дівчина «відштовхнулася» і від неї; вона мусила зробити так, аби стрибки переносили її радше вперед, ніж угору.
Вона вже проробляла подібний трюк раніше. Це було те саме, що стрибати за допомогою монет — головне не зупинятися. Коли Вен «відштовхнулася» від другої підкови, знову стрімко злетівши у повне снігу повітря, вона «потягнулася» до першої.
Оскільки та не була ні до чого прикріплена, то підстрибнула в повітря слідом за дівчиною, яка цієї миті кинула уже третю підкову. Коли Вен відпустила першу підкову, та за інерцією пролетіла над її головою. Коли вона впала на землю, дівчина «відштовхнулася» від третьої підкови та «потягнула» другу, яка тепер була далеко позаду.