«Це буде нелегко», — зосереджено нахмурилась Вен, пролітаючи над першою підковою та «відштовхуючись» від неї.
Але цього разу дівчина не розрахувала кут польоту та опустилася занадто низько, перш ніж «відштовхнутися». Підкова злетіла у повітря в неї за спиною, не давши при цьому достатнього імпульсу, аби Вен залишалася у повітрі. Дівчина боляче вдарилася об землю, але негайно «притягнула» підкову до себе і спробувала знову.
Перші її спроби пересуватися у такий спосіб виходили дуже повільними. Найважче було правильно розрахувати кут підйому, а значить — і приземлення. Потрібно було ще правильно кинути підкову — з достатньою силою відправити її вниз, аби вона добре лягла на землю, але водночас з достатньою силою відправити вперед, аби Вен продовжувала рухатися у потрібному напрямку. Протягом перших пів години Вен доводилося часто зупинятися і збирати підкови. Та часу на експерименти не було, і вона була рішуче налаштована усе навчитися робити як треба.
Нарешті почало виходити чергувати три підкови; земля була волога, і її вага втискала підкову в багнюку, даючи сильнішу опору для «поштовху» вперед. Трохи згодом вона стала додавати й четверту підкову. Що частіше Вен «відштовхувалася» — тобто що від більшої кількості підків вона «відштовхувалася», — то більшу швидкість їй вдавалося набрати.
Через годину після того, як вона вирушила з селища, дівчина додала п’яту підкову, в підсумку отримавши нескінченний потік дзвінких шматків металу. Вен «притягувала» та «штовхала», «притягувала» та «штовхала», «притягувала» та «штовхала», з ненастанною цілеспрямованістю розтинаючи повітря.
Земля пролітала у неї під ногами, у неї над головою пролітали підкови. Дівчина «відштовхувалася» дедалі швидше, прямуючи на південь, і вітер ревів їй у вухах. Вона перетворилася на вир металу та руху — як Келсьє незадовго до смерті, коли убив інквізитора.
От тільки її метал мав на меті не вбити, а врятувати.
«Можливо, я і не встигну, — думала Вен, відчуваючи потоки повітря довкола себе, — але здаватися на половині шляху я теж не збираюся».
53
Є у мене молодий племінник, такий собі Рашек. Він ненавидить усе пов’язане з Хленніумом, ненавидить із пристрастю ревнивого юнака. Та ще більше він ненавидить Аленді — хоча ці двоє ніколи не зустрічалися, — бо Рашек вважає зрадою те, що один із його пригнічувачів повинен бути обраний Героєм Віків.
На той час, поки армія Страффа вийшла на останній пагорб, з якого вже відкривався вид на Лютадель, сам старший Венчер почувався набагато краще. Він потайки прийняв ще кілька препаратів з шафки — і нарешті визначив, що саме давала йому Амаранта: Чорний фрейн. Справді, мерзотна річ. Доведеться помаленьку відвикати від нього, але зараз, проковтнувши кілька його листочків, Страфф зробився набагато сильнішим та уважнішим, ніж раніше. Чесно кажучи, він почувався просто прекрасно.
Та він був певен, що про людей, які зараз були у пастці в Лютаделі, сказати такого не можна. Колоси юрмилися під міськими мурами, виламуючи кілька брам у північній та східній частинах міста. З середмістя підіймався дим від пожеж.
— Наші розвідники доповідають, що потвори зламали чотири з восьми брам, мій пане, — сказав лорд Дженерл. — Спершу вони прорвалися крізь східні ворота, але зустріли там відчайдушний спротив. Наступною впала північно-східна брама, але солдати утримують і цю ділянку. Та головний прорив відбувся на півночі. Найімовірніше, колоси з цього напрямку все-таки змогли пробитися за мури й тепер громлять усе підряд, підпалюючи та грабуючи будинки.
Страфф кивнув.
«Північні ворота, — подумав він. — Найближчі до замку Венчерів».
— Накажете атакувати, мій пане? — спитав Дженерл.
— Як давно впала північна брама?
— Близько години тому, мій пане.
Страфф неспішно похитав головою.
— Тоді трохи заждемо. Чудовиська так намагалися пробитися у місто — хай трохи розважаться перед тим, як ми їх усіх знищимо.
— Ви впевнені, мій пане?
Старший Венчер посміхнувся.
— Коли за кілька годин вони втамують спрагу крові, то втомляться і заспокояться. Тоді ми й нападемо. Вони якраз розбредуться містом і будуть ще слабкі після битви. Ми легко з ними впораємося.