Сейзед схопив колоса за горло, відштовхуючи його злу та спотворену морду. Шкіра потвори напнулася так сильно, що просто посеред обличчя пробігла тріщина, оголивши вологі від крові м’язи над зубами, якраз довкола носових отворів. Створіння хрипко й люто дихало, з кожним видихом забризкуючи террісійця кров’ю та слиною.
«Треба більше сили!» — подумав Сейзед, сягаючи своєї п’ютеропам’яті.
Його тіло в одну мить зробилося настільки масивним, аж террісієць навіть злякався, що шкіра не витримає і лусне. На щастя, його металопам’яті були зроблені так, що могли розширятися — браслети й персні були з одного боку нез’єднані, тому могли згинатися. Та все-таки його розміри лякали навіть його самого. Певно, він не зміг би ні ходити, ні навіть ухилятися від ударів — але цього і не треба було. Колос уже притиснув террісійця до землі, і Сейзеду хотілося лише посилити свою власну хватку. Тварюка кігтями однієї руки вчепилася йому в руку, а другою тягнулася за спину, до меча…
Пальці террісійця нарешті зімкнулися на товстій шиї чудовиська. Колос хотів було заричати, але не міг навіть вдихнути й почав перелякано вириватися. Сейзед змусив себе піднятися і жбурнув істоту в його співплемінників. Завдяки надприродній силі, навіть триметровий колос здався йому легким, мов пір’їнка. Тіло потвори влетіло в групу інших колосів, що бігли на них, і всіх повалило на землю.
Террісієць, важко дихаючи, випрямився.
«Я занадто швидко використовую свою силу», — подумав він, відпустивши п’ютеропам’ять, і його тіло моментально здулося, ніби повітряна кулька.
Не можна було настільки активно використовувати свої запаси. Сейзед уже витратив добрячу половину своєї сили, хоча накопичував її протягом довгих десятиліть. Так, ще не вступали у гру його персні — але здатностей на кожному з них вистачило б щонайбільше на кілька хвилин. Це вже на випадок, якщо справи підуть узагалі погано.
«Хоча, можливо, гірше вже нема куди», — пройняло його страхом.
Вони досі утримували Площу Сталевої брами. Попри те що колоси вибили тамтешні ворота, одночасно проходити в отвір могло лише кілька з них, і лише найбільшим вдавалося застрибнути на стіну.
Однак тепер невеликий загін під командуванням Сейзеда опинився у скрутному становищі. Площею були розкидані тіла солдатів. Натхненні своєю вірою скаа, що зібралися ззаду, намагалися відтягувати поранених у безпечне місце. Террісієць чув, як вони стогнуть у нього за спиною.
Вистачало на площі також і трупів колосів, і попри те, що довкола вирувала різанина, Сейзед мимоволі відчув гордість, що за прорив у браму ці створіння заплатили таку високу ціну. Лютадель не збирався здаватися без бою. Ой як не збирався.
Наразі потік колосів, що проштовхувалися крізь вибиті ворота, вичерпався, хоча біля брами досі точилися кілька поєдинків, а ззовні уже збиралася нова група тварюк.
«За воротами», — подумав Сейзед, подивившись на них.
Потвори змогли виламати лише одну з масивних ворітень брами — ту, що праворуч. Площа була завалена трупами — десятками, можливо, сотнями, — але колоси намагалися відтягнути їх убік, аби розчистити собі вхід до міста.
Можливо…
Часу на роздуми Сейзед не мав. Він кинувся вперед, знову сягнувши своєї п’ютеропам’яті та зробивши себе вп’ятеро сильнішим. Схопивши труп меншого колоса, террісієць легко підняв його та викинув за браму. Потвори зовні з ричанням розбіглися. Їх там були сотні — тих, хто чекав на нагоду прорватися до міста, — але вони, спотикаючись об мертвих, швидко забралися з траєкторії руху їхнього мертвого товариша, який тепер летів у них снарядом.
Сейзед, ковзаючи на крові, що залила бруківку, схопив другий труп і знову кинув його за браму.
— До мене! — закричав він, сподіваючись, що його бодай хтось почує і послухається.
Колоси занадто пізно зрозуміли, що він робить. Террісієць відкинув з дороги ще один труп і, навалившись тілом на вибиту ворітню, сягнув залізопам’яті, черпаючи звідти накопичену за довгі роки вагу. Він миттєво став набагато важчим, і ця вага вперлася у ворота.
З іншого боку негайно заметушилися колоси. Сейзед усім тілом навалився на ворота, не даючи відчинити їх. Він знову і знову сягав до своєї залізопам’яті, швидко витрачаючи її дорогоцінні запаси. Террісієць зробився настільки важким, що його ледве не притискала до землі власна вага, і тільки завдяки збільшеній силі він тримався на ногах. Розлючені колоси раз за разом гупали у ворота, але він тримався. Він тримався, щосили притискаючись руками та грудьми до грубого дерева, упершись пальцями ніг у нерівну бруківку. Завдяки латунепам’яті, він навіть не відчував холоду, хоча стояв просто в огидному місиві зі снігу, попелу та крові.