Довкола кричали люди. Хтось із них помирав. Інші, намагаючись допомогти йому, теж навалилися своїми тілами на ворота; Сейзед озирнувся. Решта його загону стояла по периметру площі, захищаючи ворота від колосів, які прорвалися в місто. Вони билися хоробро, стоячи спиною до брами, якій не давала відкритися лише сила террісійця.
Билися вони на славу. Сейзед кричав, упираючись та ковзаючи ногами, але все-таки тримаючи ворота, поки його солдати добивали колосів, які встигли прорватися на площу. А потім звідкілясь збоку з’явилася група бійців, тягнучи велику дерев’яну балку. Террісієць і гадки не мав, де вони її роздобули; та йому, чесно сказати, було байдуже — головне, що встигли вставити її на місце засува, який раніше тримав ворота брами зачиненими.
Його запас ваги та сили вичерпався, залізопам’ять спорожніла.
«Треба було частіше накопичувати — у мене стільки років на це було!» — виснажено зітхнувши, подумав він і впав перед зачиненими воротами.
Сейзеду завжди здавалося, що його резерви сили доволі великі… аж поки не дійшло до того, що довелося розкидувати в різні боки всяких колосів.
«Зазвичай накопичення ваги було для мене побічним ефектом полегшення себе. Здавалося, що це найбільш практичний спосіб використання заліза».
Террісієць відпустив п’ютер, і відчув, як його тіло зменшується в розмірах. На щастя, після подібного розтягування та стискання тіла, шкіра не обвисала. Він повернувся до своїх звичних габаритів, але був страшенно виснажений і відчував тепер ледве помітний, тягучий біль. Колоси продовжували виламувати ворота. Сейзед — майже голий валяючись у сніжно-попелястому місиві — розплющив втомлені очі. Перед ним похмуро стояли його солдати.
«Як мало», — подумав террісієць.
З чотирьох сотень, які були спочатку, залишилося ледве п’ятдесят. Уся площа була червона — ніби розфарбована яскравою кров’ю колосів, що змішувалася з темнішою людською кров’ю. Цілими купами та поодинці лежали спотворені сині тіла, перемішані з понівеченими та розірваними шматками колись людських тіл, порубаних безжальними мечами колосів.
Ворота ні на мить не переставали вибивати — ніби з іншого боку брами хтось бив у величезний барабан. Ритм цих ударів був просто шаленим, ворота тремтіли, а колоси з кожною хвилиною лютували дедалі сильніше. Певно, їх приводили у шаленство запахи крові та плоті — такі близькі, такі бажані.
— Ця балка довго не протримається, — тихо промовив один із солдатів; перед його обличчям падали на землю пластівці попелу. — І петлі піддаються. Вони ось-ось знову прорвуться.
Сейзед важко піднявся.
— Значить, будемо битися знову.
— Мій пане! — пролунав голос.
Террісієць обернувся і побачив одного з посланців Доксона, який наближався до них, старанно об’їжджаючи гори трупів.
— Лорд Доксон велів передати, що…
Він раптом замовчав здивовано, помітивши, що ворота зачинені.
— Як ви… — почав було він.
— Та кажіть уже, молодий чоловіче! — втомлено перебив його Сейзед.
— Лорд Доксон велів передати, що підкріплення не буде, — ледве стримував свого коня посланець. — Олов’яна брама впала, і…
— Олов’яна брама?! Коли?
«Тіндвіл!»
— Понад годину тому, мій пане.
«Понад годину? Скільки ж уже триває битва?»
— Ви повинні тримати свої позиції! — прокричав юнак і, розвернувши коня, зник у тому напрямку, звідки й з’явився.
Сейзед мимоволі обернувся на схід.
«Тіндвіл…»
Удари у ворота ставали дедалі гучнішими, і балка почала тріщати. Солдати побігли шукати, чим іще можна підперти ворітні, але Сейзед, подивившись уважніше, побачив, що ламаються уже самі кріплення, на яких трималась ця балка. Щойно їх остаточно виб’ють, зачинити ці ворота уже нікому не вдасться.
Сейзед заплющив очі та, відчуваючи нелюдську втому, сягнув п’ютеропам’яті. Вона була майже вичерпана. Коли вона закінчиться, у нього залишиться лише запас сили в одному з перснів.
Але що іще він міг зробити?
Балка з тріском зламалася навпіл, і солдати закричали.
— Назад! — волав Кривоніг. — Відступаємо у місто!
Залишки їхньої армії розділилися, відтягуючись від Цинкової брами. Бриз із жахом дивився на те, як на площу прориваються дедалі більше колосів, хапаючи занадто слабких або занадто поранених, аби тікати, солдатів. Потвори котили на середмістя великою, синьою хвилею — хвилею з залізними мечами та червоними очима.