А сонце в небі, якого майже й не було видно за важкими штормовими хмарами, було схоже на кровоточиву рану, що повільно опускалася до горизонту.
— Бризе! — крикнув генерал, тягнучи гамівника назад. — Забираймося звідси!
Їхні коні давно вже втекли, не чекаючи вершників. Бриз поплівся за генералом, намагаючись не звертати уваги на ричання за спиною.
— Відступаємо на оборонні позиції! — кричав Кривоніг тим, хто ще міг його чути. — Перший загін — у замок Лекалів! Там повинен бути лорд Геммонд, він готується до оборони! Другий загін — за мною, до замку Гастінгів!
Бриз поспішав за ним, хоча як його розум, так і ноги вже оніміли. Від нього у битві не було жодної користі. Він намагався заспокоїти страх солдатів, але, здавалося, нічого не вийшло. Це як ніби намагатися захистися від сонячних променів папірцем.
Кривоніг підняв руку, і загін з двох сотень солдатів слухняно зупинився. Бриз роззирнувся довкола. Вуличка була порожня й тиха, з неба сипали сніг і попіл. Усе здавалося таким… понурим. Тьмяне небо, силуети міста, згладжені снігом, поцяткованим чорним попелом. Так дивно було втекти від жахливої багряно-синьої різанини та побачити це місто таким розніженим.
— Прокляття! — вилаявся Кривоніг і відштовхнув Бриза убік.
Там, де той стояв, уже за секунду промчала група розлючених колосів, які раптом з’явилися з бічної вулички. Солдати вишикувалися в лінію, готуючись захищатися, але інша група колосів — тих, що виламали ворота — наближалася до них зі спини.
Бриз, не втримавшись на ногах, звалився у сніг. Ця інша група… вона прийшла з півночі! Невже ці тварюки встигли настільки глибоко просунутися у міські квартали?!
— Кривоноже, — обернувся Бриз. — Ми…
Гамівник якраз устиг побачити, як велетенський меч одного з колосів відрубав підняту руку Кривонога та вдарив йому у ребра. Генерал зі стогоном кинувся вбік, і його рука, досі тримаючи меч, упала на бруківку. Він наступив на хвору ногу та впав, а колос, ударив навідліг мечем, який він тримав обома руками.
Брудний сніг негайно став червоним.
Бриз очманіло дивився на розрубаний труп його друга. А тоді колос обернувся до гамівника й зловісно заричав.
Імовірність отримати смертельний удар витверезила його так, як не зміг би це зробити ніякий холодний сніг. Бриз позадкував, ковзаючи на бруківці та інстинктивно намагаючись «вгамувати» тварюку. Звичайно, нічого не вийшло. Гамівник спробував піднятися, і колос, який щойно вбив Кривонога, разом з кількома іншими потворами кинулися на нього. На щастя, цієї миті з провулку на них вилетіла ще одна група солдатів, які тікали від щойно захопленої брами, і колоси звернули свою увагу на них.
А Бриз зробив те, що здавалося йому в цих обставинах найбільш природним. Він заповз усередину якоїсь будівлі та сховався.
— Це Келсьє у всьому винен, — пробурмотів Доксон, роблячи на мапі ще одну позначку.
Згідно з інформацією, отриманою від посланців, Гем дістався замку Лекалів. Щоправда, довго йому там не протриматися.
У великій залі замку Венчерів панував хаотичний вир — це писарі нарешті зрозуміли, що колосам начхати, хто перед ними. Скаа, учений, аристократ, купець… їм просто подобалося вбивати.
— Він повинен був усе це передбачити, — вів далі Доксон. — Він просто залишив на нас увесь цей безлад, і вирішив, що ми якось упораємося. Ну не можу ж я сховати від ворогів ціле місто, як колись сховав команду. Те, що ми — прекрасні злодії, не означає, що ми зможемо керувати королівством!
Та ніхто його не слухав. Усі посланці давно порозбігалися, а його гвардійці билися біля воріт замку. Кожен із замків має свої оборонні споруди, але Кривоніг вирішив — і правильно зробив — використовувати їх як опорні пункти на випадок, коли знадобиться відступати. Усі ці укріплення не були розраховані на повноцінний і масовий штурм, а також були розташовані достатньо далеко одне від одного. Словом, у разі відступу на ці позиції, армія людей стала б розділеною та ізольованою.
— Справжня наша проблема — це бодай раз завершити справу, — промовив Доксон, додавши останню примітку, що стосувалася Олов’яної брами та пояснювала, що саме там відбулося.
Він подивився на мапу. Хто б міг подумати, що брама, за яку відповідав Сейзед, протримається найдовше.
— Довести справу до кінця — ось що головне, — вів він далі. — Ми вважали, що зможемо усе облаштувати краще, ніж аристократи, але щойно влада опинилася у наших руках, ми знову почали їх слухатися. Можливо, якби ми їх усіх вирізали, то зуміли б почати з чистого аркуша. Щоправда, це означало, що потрібно вторгнутися в інші домінії — тобто послати Вен, аби вона усунула найважливіших і найпроблемніших аристократів. Почалася б різанина, якої світ не бачив. І якби ми це зробили…