Він раптом замовк і підняв голову — одне з величних вітражних вікон тієї ж миті розлетілося в друзки. Інші вікна також розбивалися від кинутих у них каменів. У порожні віконниці застрибнули кілька велетенських колосів, незграбно приземлившись на вкритій уламками мармуровій підлозі. Навіть розбиті, ці вітражні вікна були прекрасними; уламки скла виблискували у вечірньому світлі. В одне з цих вікон Доксон побачив, що буря закінчується; з-за хмари пробився промінь світла.
— Якби ми це зробили, — тихо промовив Доксон, — ми б і самі стали не кращими за чудовиськ.
Колоси почали вбивати всіх підряд, і писці з криками кинулися врозтіч. Доксон залишався на місці, попри наближення цих тварюк — лише чув з-за спини ричання та важке, хрипке дихання. Побачивши, як почали помирати його люди, він потягнувся до меча, який лежав перед ним на столі.
Доксон заплющив очі.
«Ти знаєш, Келе, — подумав він. — А я майже повірив, що вони мають рацію і ти спостерігаєш за нами. Що ти був у певному сенсі богом».
Він різко розплющив очі та різко розвернувся, змахнувши мечем.
І застиг — просто на нього летіла величезна потвора.
«Який великий!»
Доксон, стиснувши зуби, востаннє прокляв Келсьє та кинувся чудовиську назустріч, розмахуючи мечем.
Колос схопив його лезо байдужою рукою, не звертаючи уваги на поріз, після чого опустив свій меч — і стало темно.
— Мій пане! — промовив Дженерл. — Місто впало. Погляньте, воно усе палає. Колоси атакували чотири брами й не змогли прорватися лише через одну; після цього в місті запанував хаос. Вони не намагаються грабувати — лише убивають всіх підряд. Там справжня бійня. Солдатів для успішного опору майже не залишилося.
Страфф мовчки дивився, як палає Лютадель. Йому це охоплене вогнем місто здавалося… символом. Символом справедливості. Колись він утік звідси, залишивши його на поталу паразитам скаа, а коли висунув вимогу повернути місто йому, люди опиралися.
Вони були занадто зухвалі. Вони заслужили на це.
— Мій пане, — знову заговорив Дженерл. — Армія колосів уже достатньо послаблена. Важко порахувати, скільки їх, але, судячи з того, скільки там трупів, принаймні третину свого війська вони втратили. Ми можемо розбити їх!
— Ні, — похитав головою Страфф. — Ще рано.
— Мій пане?
— Нехай колоси захоплять усе місто, — тихо промовив старший Венчер. — Нехай вони уб’ють всіх, кого тільки зможуть, нехай спалять і розгромлять Лютадель. Атію вогонь не зашкодять — насправді пожежі тільки полегшать нам його пошуки.
— Я… — тільки й зміг вичавити з себе шокований Дженерл.
Сперечатися він більше не став, та в очах його промайнув блиск непокори.
«Доведеться з ним розібратися пізніше, — подумав Страфф. — Він виступить проти мене, щойно дізнається, що Зейн пішов».
Та зараз це не мало значення. Лютадель відмовився приймати його владу, а значить повинен померти. А він на його місці побудує нове місто. На честь Страффа Венчера, а не Пана Всевладаря.
— Батьку! — вперто сказала Алріанна.
Цетт похитав головою. Він сидів верхи на своєму коні на пагорбі західніше Лютаделя. Він бачив армію Страффа, що шикувалася в бойові порядки на півночі та — як і він сам — спостерігала за передсмертними конвульсіями приреченого міста.
— Ми повинні допомогти! — наполягала Алріанна.
— Ні, — тихо промовив Ешвезер та відмахнувся від спроб дочки «збурити» його емоції.
Він уже давно звик до цих її маніпуляцій.
— Наша допомога їх уже не врятує.
— Ми повинні щось зробити! — потягнула його за руку дівчина.
— Ні, — впевнено відповів Цетт.
— Але ж ти повернувся! Навіщо ж ми тоді повернулися, якщо не допомогти?
— Ми допоможемо, — зітхнув батько. — Ми допоможемо Страффу захопити місто, коли він піде в атаку, а потім визнаємо його владу та будемо сподіватися, що він нас не вб’є.
Алріанна сполотніла.
— Ось як? — прошипіла вона. — То ми, значить, повернулися для того, аби ти міг віддати наше королівство у лапи цьому чудовиську?!
— Ну а ти на що сподівалась? — знизав плечима Цетт. — Ти ж мене знаєш, Алріанно. Ти знаєш, що по-іншому я б не вчинив.