— Я гадала, що знаю тебе! — гиркнула дівчина. — Я гадала, що в глибині душі ти — добра людина.
Ешвезер похитав головою.
— Усі добрі люди померли, Алріанно. Вони померли у цьому місті.
Сейзед продовжував битися. Він не був воїном, у нього не було ані бойових інстинктів, ані відповідної підготовки. З усього виходило, що він повинен був померти ще кілька годин тому. Та все-таки він чомусь досі був живий.
Можливо, тому, що колоси також були не дуже вправними бійцями. Вони діяли грубо, нагадуючи цим свої великі клиноподібні мечі — просто кидалися на суперника, не заморочуючись якоюсь тактикою.
І цього вистачало. Та Сейзед якимось дивом тримався — і разом з ним трималися ще кілька воїнів. На боці колосів була їхня нестримна лють, але люди Сейзеда пам’ятали, що за їхніми спинами на краю площі з’юрмилися старі та немічні. Солдати чудово знали, за що вони б’ються. І цього було їм достатньо, аби навіть не думати про те, аби скласти зброю — навіть коли потвори почали їх оточувати, пробиваючись по периметру площі.
Тепер Сейзед знав, що підмоги не буде. Він сподівався, що Страфф вирішить атакувати місто, як і припускав Кривоніг. Але для цього було занадто пізно: наближалася нічна пора, сонце опускалося за горизонт.
«Ось нарешті й кінець», — подумав Сейзед, коли солдат, що стояв поруч із ним, упав мертвий.
Нога террісійця поїхала на слизькій бруківці, він послизнувся — і цей рух врятував йому життя, адже удар колоса поцілив якраз туди, де щойно була його голова.
Можливо, Тіндвіл встигла відступити до безпечного місця. А ще залишалося сподіватися, що Еленд відвезе його дослідження, куди його попросили.
«Це дуже важлива праця», — подумки повторив Сейзед, хоча й сам не розумів, чому це так.
Террісієць пішов у атаку, вимахуючи мечем, який він забрав у колоса. Він останнім спалахом посилив свої м’язи якраз тієї миті, коли лезо зустрілося з тілом чудовиська.
Удар. Опір плоті, нудотний, вологий звук, віддача в руку — усе це тепер було таке знайоме… Яскрава кров колоса бризнула на нього; ще одна тварюка впала.
А у Сейзеда більше зовсім не залишилося сили.
П’ютер скінчився, і меч, який він тримав у руці, здався неймовірно важким. Террісієць спробував замахнутися ним на наступного колоса, але зброя вислизнула з його слабких, онімілих і втомлених пальців.
А цей колос був здоровенний. Заввишки ледве не у п’ять метрів — таких великих Сейзед досі не зустрічав. Террісієць спробував відійти убік, але перечепився через труп щойно вбитого солдата. Коли він упав, його люди також нарешті зламалися — останній десяток захисників брами врозтіч кинувся рятуватися на прилеглих вуличках. Вони трималися добре. Навіть дуже добре. Можливо, якби він дозволив їм відступити…
«Ні, — подумав Сейзед, дивлячись в очі своїй смерті. — Гадаю, я добре впорався. Краще, ніж міг би впоратися звичайний учений».
Він згадав про персні на своїх пальцях. Можливо, завдяки їм він зміг би отримати останню перевагу — швидко побігти. Втекти. Та він не бачив у цьому сенсу. Навіщо опиратися неминучому? Навіщо він узагалі опирався? Адже він чудово знав, що вони приречені.
«Ти помилялася у мені, Тіндвіл, — подумав він. — Іноді я здаюся. А це місто я здав уже давно».
Колос навис над Сейзедом, який лежав у кривавому місиві, та підняв свій меч. За плечем потвори Сейзед побачив червоне сонце, яке висіло просто над міським муром. Террісієць спробував зосередитися на ньому, а не на мечі, що опускався на нього. Він побачив промені сонця, ніби… уламки скла у небі.
Сонячне світло ніби іскрилося та мерехтіло, прагнучи до нього. Так, ніби сонце кликало його до себе, ніби воно опустилося, аби прийняти його дух.
«Зараз я помру…»
Аж раптом мерехтлива крапля світла блиснула у сонячних променях і вдарила колоса просто у потилицю. Тварюка завмерла, захрипівши, і випустила свій меч, після чого завалилась набік. Сейзед кілька секунд очманіло лежав на землі, а тоді поглянув на стіну.
На ній, у світлі призахідного сонця, стояла тендітна фігурка — геть чорна на тлі червоного світила, з плащем, який легко тріпотів на вітрі. Сейзед закліпав очима. Та крапля мерехтливого світла, яку він бачив… це була монета. Колос, який щойно замірявся його убити, сам лежав мертвий.
Вен повернулася.
Вона стрибнула — як вміють стрибати тільки алломанти — описавши над площею вишукану, довгу дугу та, приземлившись просто поміж колосами, закрутилася на місці. Монети вилітали з її рук, мов розлючені комахи, врізаючись у синю плоть. Чудовиськ було не так легко збити з ніг, як людей, але ця несподівана атака привернула їхню увагу. Вони негайно забули про солдатів, які тікали з площі, та беззахисних містян.