Його рука висіла на закривавленій перев’язі. Він сів поруч із Бризом.
— Бризе, ти мене чуєш?
— Ми бачили, як він пробирається сюди, мій пане, — промовив інший голос.
Солдат, може?
— Він сховався тут від битви. Хоча ми відчували, як він гамує нас. Завдяки йому ми продовжували битися, навіть коли мали вже здатися. Після того, як загинув лорд Кладент…
«Я — боягуз».
Поруч із ними з’явився ще хтось. Це був Сейзед, вигляд він мав схвильований.
— Бризе, — промовив Гем, опускаючись на коліна. — Мої позиції розгромлені, брама Сейзеда знищена. Від Доксона немає новин уже більш як годину, а ще ми бачили труп Кривонога. Будь ласка… Колоси просто знищують місто. Нам треба вирішити, що робити далі.
«А чому ти мене про це питаєш?» — промовив, чи точніше, спробував промовити Бриз.
Та, здається, вийшло лише безладне белькотіння.
— Я не зможу нести тебе, Бризе, — сказав Гем. — Моя рука майже не працює.
«Ну і чудово, — майнуло гамівнику в голові. — Розумієш, мій любий друже, здається, від мене все одно ніякої користі. Ви повинні йти далі. А я… нічого страшного, я залишусь тут».
Гем безпомічно поглянув на Сейзеда.
— Покваптеся, лорде Геммонде, — промовив террісієць. — Нехай солдати понесуть поранених. Ми зможемо пробитися до замку Гастінгів. Можливо, вийде там сховатися. Або… можливо, виявиться, що колоси настільки відволіклися, що ми зможемо вислизнути з міста.
«Відволіклися? — подумав Бриз. — Тобто відволіклися на вбивство містян? Що ж, трохи втішно дізнатися, що всі ми — боягузи. Можливо, якщо я тут трохи полежу, то зможу заснути… І забути про все це».
54
Аленді знадобиться провідник через Террісійські гори. Я наказав Рашеку подбати про те, аби цими провідниками було обрано саме його та його вірних друзів.
Ціпок Вен, ударившись об щелепу колоса, зламався.
«Тільки не це», — роздратовано подумала дівчина, крутнувшись та встромивши уламок у груди іншій тварюці.
Обернувшись, вона опинилась обличчям до обличчя з одним із найбільших колосів у цій групі — він був на добрячих півтора метра вищим за неї.
Створіння різко тицьнуло мечем у бік Вен. Дівчина відстрибнула вбік, і меч ударився об бруківку біля її ніг. Вона злетіла — для того, аби підняти себе на рівень очей чудовиська та побачити його спотворену мордяку, дівчині вже не потрібні були монети.
Колоси завжди мали здивований вигляд. Навіть бачивши на власні очі, як вона билася з десятками своїх співплемінників, вони, здавалося, були шоковані, коли Вен ухилялася від їхніх ударів. Їхній розум неодмінно ставив знак рівності між розмірами та силою; більший колос завжди перемагав меншого. Відповідно, людина зростом у півтора метра не повинна була становити проблеми для настільки великого чудовиська.
Вен розпалила п’ютер і вдарила кулаком у голову потвори. Череп чудовиська тріснув, і воно завалилося назад, а дівчина опустилась на землю. Втім, на його місці знову з’явився інший колос.
Вен починала втомлюватися. Ні, вона вже починала цю битву втомленою. П’ютерний біг, «штовхання» та «притягування» кінських підків, поки вона пробиралася через усю домінію, — все це виснажило її сили. І тільки п’ютер з останнього флакона досі не давав їй упасти.
«Треба було попросити Сейзеда, аби віддав мені одну зі своїх порожніх п’ютеропам’ятей!» — подумала вона.
Ферухімічні та алломантичні метали були, по суті, одним і тим самим. Їх також можна було спалювати… хоча це, найімовірніше, був би браслет або наручі — тобто щось занадто велике, аби його проковтнути.
Її атакував черговий колос, і вона ухилилася від його удару. Монети цих тварюк не зупиняли, а важили вони занадто багато, аби «відштовхнути» їх без опори. До того ж її запаси сталі та заліза були вже майже вичерпані.
Вен убивала колосів одного за іншим, намагаючись виграти час для Сейзеда і його людей, аби ті відійшли якомога далі від міста. Зараз вона почувалася зовсім не так, як під час бійні, яку вони з Зейном влаштували загонам Цетта. Вен почувалася пречудово. Тому що цього разу вона вбивала монстрів.
Тому що зараз вона добре розуміла, навіщо вона це робить. І це не викликало у ній суперечностей. Вона могла битися, могла вбивати, якщо йшлося про захист тих, хто сам себе захистити не зможе. Келсьє міг убивати заради того, аби залякати, він міг убивати заради помсти, але для Вен це ніколи не було достатньою мотивацією.