І більше вона ніколи цього не допустить.
Ця рішучість додала її атакам на колосів натхнення. Відрубавши підхопленим з землі мечем ногу одній тварюці, вона метнула зброю в іншу, «штовхнувши» лезо при цьому так, аби воно простромило груди колоса. Тоді Вен «підтягнула» меч одного з полеглих захисників міста, відхилилася та ледве не впала, спіткнувшись об інший труп.
«Як же я втомилася», — подумала вона.
Площа була завалена десятками — а може, й сотнями — трупів. Біля неї також утворилася вже ціла купа мертвих тіл. Дівчина видерлася на неї, трохи відступаючи — чудовиська знову оточували її. Вони лізли по трупах своїх загиблих товаришів, і в їхніх залитих кров’ю оченятках не було нічого, окрім люті. Люди б за таких обставин здалися або шукали легшого бою. Але колосів, коли Вен вбивала їх одного за іншим, ставало тільки більше: чуючи звук битви, вони поспішали приєднатися до неї.
Вона змахнула мечем, і за допомогою сили, яку дав їй п’ютер, легко відтяла руку одному колосу, другому — ногу, а третьому — голову. Дівчина присідала, вона ухилялася, вона підстрибувала, не підпускаючи до себе потвор. Вен намагалася вбити якомога більше колосів.
Та хай якою б відчайдушною була її рішучість, хай яким би потужним було її бажання захистити місто, вона чудово розуміла, що довго так битися не зможе. Сама в полі не воячка. Вона не зможе самотужки врятувати Лютадель.
— Лорде Пенроде! — кричав Сейзед, стоячи під воротами замку Гастінгів. — Ви повинні вислухати мене.
Ніхто не відповів. Солдати, що стояли на невисокій стіні замку, мовчали, хоча террісієць і відчував їхнє зніяковіння. Їм не подобалося ігнорувати його. Десь неподалік досі точилася битва. Нічне повітря розтинали крики колосів. Ще трохи — і вони знайдуть Сейзеда з Гемом, а також кілька тисяч скаа, які зараз зібралися перед воротами замку Гастінгів. До Сейзеда наблизився вкрай виснажений посланець — той самий, якого Доксон відправляв до Сталевої брами. Він тепер був без коня і вів за собою групу біженців з району Площі Уцілілого.
— Лорде террісійцю, — тихо промовив посланець. — Я… я щойно був у штабі командування. Замок Венчерів захоплено.
— Що з лордом Доксоном?
Чоловік похитав головою.
— Ми знайшли кількох поранених писарів, які ховалися неподалік замку. Вони бачили, як він загинув. Колоси надалі в будівлі — громлять там усе підряд…
Сейзед обернувся і поглянув на місто. У небі було стільки диму, що здавалося, ніби уже прийшла імла. Він почав наповнювати свою запахову оловопам’ять, аби не відчувати смороду.
Битва за місто, можливо, уже добігала кінця, але справжня трагедія лише починала розгортатися. Колоси, що вдерлися до Лютаделя, добивали залишки солдатів. Тепер вони почнуть убивати містян. У місті були сотні й тисячі людей, і Сейзед знав, що чудовиська радо займуться їхнім знищенням. Навіть грабувати не будуть, поки всіх не повбивають.
Крики не вгавали. Вони програли. Вони не змогли. І тепер місту справді настане кінець.
«Імла скоро прийде, — подумав террісієць, намагаючись хоч якось себе підбадьорити. — Може, хоч вона нас сховає…»
З його голови не йшла одна картина. Мертвий Кривоніг на снігу. Дерев’яний диск, який Сейзед подарував йому перед тим, висів на мотузку на його шиї.
Не допомогло.
Сейзед знову обернувся до замку Гастінгів.
— Лорде Пенроде! — голосно промовив він. — Ми хочемо спробувати прорватися з міста. Ми б охоче прийняли пропозицію захисту з боку ваших загонів, а також ваше керівництво! Якщо ви залишитеся тут, колоси рано чи пізно атакують замок і вб’ють вас!
Тиша.
Сейзед відвернувся і зітхнув; до нього підійшов Гем, досі з рукою на перев’язі.
— Нам потрібно йти, Сейзе, — тихо промовив громило.
— Ти весь у крові, террісійцю.
Сейзед обернувся. На стіні замку з’явився Ферсон Пенрод — він дивився вниз. На лорді досі був його бездоганний аристократичний костюм. Він навіть одягнув капелюха, який захищав від попелу та снігу. Террісієць оглянув себе. На ньому досі не було нічого, крім пов’язки на стегнах. Сказати чесно, він не мав часу на те, аби турбуватися про одяг, особливо поки латунепам’ять допомагала йому не мерзнути.
— Я ніколи не бачив, аби террісієць бився, — промовив Пенрод.
— Це була виняткова подія, мій пане, — відповів Сейзед.
Ферсон Пенрод підняв голову та окинув поглядом Лютадель у руїні.
— Місту кінець, террісійцю.
— Саме тому ми повинні йти звідси, мій пане.