Пенрод похитав головою. На ньому досі була корона Еленда.
— Це — моє місто, террісійцю. Я його не покину.
— Дуже благородно, мій пане, — відповів Сейзед. — Але зі мною — ваш народ. Невже ви покинете їх, коли вони вирушать на північ?
Пенрод замислився, а потім знову похитав головою.
— Ніхто не прорветься на північ, террісійцю. Замок Гастінгів — одна з найвищих споруд у місті, і звідси ми бачимо, що роблять колоси. Вони не дадуть вам втекти.
— Вони можуть захопитися грабунком, — припустив Сейзед, — і тоді у нас з’явиться шанс врятуватися.
— Ні, — заперечив Пенрод, і його голос моторошним відлунням покотився засніженими вуличками. — Мій оловоокий стверджує, що чудовиська уже напали на людей, яких ти послав до північної брами. А тепер колоси йдуть сюди. Вони йдуть по нас.
Страшні крики, що долинали з міських вулиць, ставали дедалі ближчими, і Сейзед зрозумів, що Пенрод каже правду.
— Відчиніть ворота, Пенроде! — закричав він. — Впустіть людей!
«Дайте їм пожити ще кілька жалюгідних митей».
— Немає місця, — розвів руками лорд, — і нема часу. Ми приречені.
— Ви повинні впустити нас! — закричав террісієць.
— Як дивно, — несподівано тихо промовив Пенрод. — Відібравши трон у малого Венчера, я врятував його життя — і занапастив своє власне. Я не можу врятувати місто, террісійцю. І єдине, що мене тішить, — Евенд би теж не зміг.
Він відвернувся і спустився сходами, зникнувши десь по той бік стіни.
— Пенроде! — закричав Сейзед.
Та він більше не з’явився. Сонце сідало за обрій, місто захоплювала імла, наближалися колоси.
Дівчина рубонувши навідліг, звалила ще одного колоса і відстрибнула назад, «відштовхнувшись» від меча, що випав із рук. Вона, важко дихаючи, кинулася геть від групи чудовиськ — з кількох невеликих ран на її тілі текла кров. Рука оніміла: одна з потвор сильно вдарила її. Так, Вен могла вбивати — і вбивати краще за всіх у світі. Але вона не могла битися вічно.
Приземлившись на даху, дівчина упала на коліна у купу снігу. Внизу під нею верещали й голосили колоси — Вен знала, що вони переслідуватимуть її стільки, скільки знадобиться. Вони вбила їх уже кілька сотень, але що таке кілька сотень, якщо їхня армія нараховувала двадцять тисяч?
«А на що ти сподівалася? — сказала вона собі. — Навіщо ж було продовжувати битися після того, як врятувала Сейзеда? Ти що, справді вважала, що зупиниш їх? Що вб’єш цілу армію колосів?»
Колись вона не дала Келсьє одному виступити проти ворожої армії. Він був великою людиною — але все-таки він був лише один. Він не міг зупинити ціле військо — не зможе й вона.
«Я повинна знайти Джерело», — рішуче подумала Вен, запаливши бронзу.
Ритмічна пульсація, на яку вона не звертала уваги протягом усієї битви, залунала гучніше.
І вона знову постала перед тією самою проблемою, що й раніше. Вен була впевнена, що Джерело — у місті: вона відчувала це гупання довкола себе. Та воно було настільки потужним, настільки всюдисущим, що дівчина ніяк не могла визначити, звідки саме воно долинає.
Але… навіть якщо вона справді знайде Джерело Вознесіння — яка їй від цього користь? Якщо Сейзед збрехав щодо його місцерозташування — та ще й настільки заморочився, що навіть фальшиву мапу намалював — то, може, він іще про щось збрехав? Сила Джерела начебто може зупинити імлу… але що з того Лютаделю, який конає у пожежах?
Дівчина знесилено опустилася на коліна і гупнула кулаком у покрівлю даху. Виявилося, що вона занадто слабка для цього. Навіщо тоді було повертатися, навіщо було вирішувати захищати, якщо не можеш нічого вдіяти?
Вен кілька секунд стояла на колінах, хапаючи ротом повітря. Потім нарешті змусила себе піднятися і злетіла у повітря, жбурнувши вниз монету. Запасу металів майже не залишилося. Сталі залишилося всього лише на кілька стрибків. Вона сповільнилася біля Кредік-Шо, на Пагорбі Тисячі Шпилів. Схопившись за один зі шпилів на вершині палацу, вона крутнулась довкола нього й окинула поглядом місто, на яке опускалася темрява. Лютадель палав.
У самому Кредік-Шо було тихо — колоси сюди не дісталися. Та у мороку довкола пагорба Вен побачила моторошне сяйво. Це світилася імла.
«Так було й тоді… рік тому, — подумала вона. — У ніч повстання скаа».
От тільки тоді світло линуло від смолоскипів бунтівників, які йшли маршем на палац. А цієї ночі відбувалася зовсім інша революція. Вен добре її чула. Її олово уже палало, і вона змусила себе розвогнити його та вслухатися. Вона чула крики. Смерть. Колоси не вдовольнилися, знищивши всю армію. Аж ніяк не вдовольнилися.