Вони тільки почали…
«Колоси їх усіх уб’ють, — подумала дівчина, дивлячись на вогні пожеж перед собою. — Вони вб’ють людей Еленда — тих самих, яких він залишив заради мене. Вони помирають. Я — його зброя, їхня зброя. Келсьє довірив їх мені. Я повинна щось зробити…»
Вен з’їхала з похилого даху та одним стрибком опустилася на землю, на внутрішнє подвір’я палацу. Довкола неї збиралася імла. Повітря було в’язке та густе, але не тільки він снігу та попелу — у подмухах вітру вона відчувала сморід смерті, чула її у його шепоті.
Її п’ютер скінчився.
Вона впала на землю — хвиля виснаження навалилася на дівчину з такою силою, що нічого більше вона просто не відчувала. Вен раптом збагнула, що їй не слід було аж настільки покладатися на п’ютер. Не слід було так сильно старатися. Та вибору в неї, здається, і не було.
Дівчина відчула, що втрачає свідомість.
Але люди продовжували кричати. Вона добре їх чула, як і раніше. Місто Еленда… люди Еленда… вони помирали. Її друзі були десь далеко, десь поміж них. Друзі, захист яких довірив їй Келсьє.
Вона зчепила зуби, на мить відігнала нелюдську втому та піднялася. Поглянула крізь імлу — туди, звідки долинали примарні крики нажаханих людей. І побігла їм на поміч.
Стрибати Вен уже не могла: сталь скінчилася. Вона не могла навіть бігти швидко, але коли вона змушувала своє тіло рухатися, воно реагувало дедалі краще, поборюючи оніміння, спричинене таким тривалим використанням п’ютеру.
Дівчина вибігла з провулка, послизнувшись на снігу, і побачила невелику групку людей, які тікали від колосів. Тварюк було шестеро — всі вони виявилися малими, але від цього не менш небезпечними. Поки Вен дивилася, одна з істот розрубала мечем якогось старого чоловіка майже навпіл; інша схопила маленьку дівчинку, притиснувши її до стіни.
Вен рвонула вперед, пролетівши повз скаа, які тікали, нічого не бачачи перед собою, і вихоплюючи на ходу свої кинджали. Дівчина досі почувалася виснаженою, але адреналін допомагав продовжувати бій. Потрібно було продовжувати рухатися. Не зупинятися. Зупинитися — означало померти.
Кілька спраглих бійки потвор обернулися до неї своїми мордами. Одна з них замахнулася на Вен мечем, але дівчина, проскочивши під лезом, слизнула брудним місивом на бруківці ближче до суперника і вдарила по нозі ззаду. Колос заревів від болю, коли її кинджал застряг у його мішкуватій шкірі. На щастя, Вен встигла вихопити лезо, перш ніж завдав свого удару другий колос.
«Яка ж я повільна!» — роздратовано подумала дівчина, ледве встигнувши відскочити за межі досяжності чудовиська.
Його меч забризкав її холодною водою з калюжі, і Вен, не гаючи часу, стрибнула вперед, встромивши кинджал в око колоса.
Подумки подякувавши Гему за всі ті випадки, коли він змушував її тренуватися без алломантії, дівчина сперлася на стіну будинку, аби не впасти. Після цього вона кинулася плечем уперед на колоса з пораненим оком — той якраз намагався витягнути кинджал і верещав на все горло — та штовхнула його на товаришів. Тварюка, яка тримала маленьку дівчинку, обернулася, приголомшена — Вен всадила їй в спину лезо. Колос не впав, але дитину відпустив.
«Заради Пана Всевладаря, які ж вони стійкі! — подумала Вен, змахнувши плащем, схопивши дитину та побігши геть. — Особливо коли твоя сила скінчилася. Мені треба роздобути метали».
Дівча в руках Вен зіщулилося, почувши голосіння колоса; з-імли-народжена розвернулася й запалила олово, аби не знепритомніти від утоми. Потвори не погналися за нею — вони сперечалися, кому дістанеться одяг, що був на одному з трупів. Знову почулося ревіння, і цього разу Вен зрозуміла, що воно долинає з іншого напрямку.
Люди знову почали кричати. Вен підняла очі та побачила, що ті, кого вона щойно врятувала, натрапили на ще більшу групу колосів.
— Ні! — закричала дівчина, піднявши руку.
Та вони встигли відбігти вже достатньо далеко. Якби не олово, вони б вже навіть і не побачила їх. Але олово підсилило її зір, і Вен добре бачила, як потвори легко врізалися у невелику групу людей та почали рубати їх своїми мечами.
— Ні! — знову закричала вона.
Побачене її налякало та шокувало — живе нагадування про всі смерті, яким вона не змогла запобігти.
— Ні! Ні! Ні!
П’ютер скінчився. Скінчилася сталь, скінчилося залізо. У неї нічого не залишилося…
Хоча… дещо таки було. Ні на мить не замислюючись над тим, що саме спонукає її скористатися ним, Вен пустила на чудовиськ посилену дюралюмінієм хвилю «гамування».