Згадавши, яким зазвичай упертим був Ферсон Пенрод, Сейзед спершу подумав було, що той стане сперечатися. Але ні — той лише слухняно кивнув.
— А потім що? — поцікавився лорд.
— Про колосів я сама подбаю, — відповіла Вен. — Передовсім нам потрібно буде відновити контроль над замком Венчерів — мені знадобиться багато металів, а там величезні запаси. Коли місто буде в безпеці, я хочу, аби ви з вашими солдатами загасили пожежі. Це буде неважко — залишилося не так багато будівель, які ще можуть горіти.
— Гаразд, — сказав Пенрод і почав роздавати накази своїм людям.
Террісієць мовчки спостерігав за тим, як велетенський колос опустив Вен на землю. Він стояв тихо, ніби був вирізьблений з каменю, а не був живим створінням, яке дихало та стікало кров’ю.
— Сейзеде, — тихо промовила дівчина.
У її голосі було чути нелюдську втому.
— Так, леді Вен, — відгукнувся той.
Нарешті, помітивши Вен і колосів, вийшов із заціпеніння Гем, який сидів трохи збоку від усіх.
Дівчина уважно дивилася на Сейзеда. Він не наважувався подивитися їй в очі. Та вона мала рацію — про його зраду можна поговорити й пізніше. Спершу треба було розв’язати більш нагальні проблеми.
— Я так розумію, у вас є для мене завдання, — порушив мовчання террісієць. — Але я б хотів усе-таки поки що відпроситися. Є… дещо, що я хочу зробити.
— Звісно, Сейзеде, — сказала вона. — Але спершу скажи мені — хтось іще вижив?
— Кривоніг і Доксон загинули, моя леді. Я не бачив їхніх тіл, але інформація надійшла з надійних джерел. Як бачите, лорд Геммонд тут, із нами, хоча і дуже важко поранений.
— А Бриз? — спитала дівчина.
Сейзед кивнув на тіло, що лежало під стіною.
— На щастя, він живий, хоча, здається, його розум дуже погано відреагував на побачені ним жахіття. Можливо, це такий собі різновид шоку. Або… можливо, щось триваліше та серйозніше.
Вен кивнула, обертаючись до Гема.
— Геме, мені потрібен п’ютер.
Він кивнув відсторонено, і діставши здоровою рукою з кишені флакон, віддав дівчині. Вен проковтнула вміст, і її втома негайно послабла. Постава зробилася рівнішою, очі — уважнішими.
«Це ненормально, — схвильовано подумав Сейзед. — Цікаво, скільки вона вже його палить?»
Дівчина бадьоро розвернулася та пішла до колосів.
— Леді Вен? — покликав її террісієць, і вона зупинилася. — Під містом досі стоїть армія…
— О, я знаю! — промовила Вен, забравши в одного з колосів його величезний меч, на кілька сантиметрів вищий за її зріст. — Мені чудово відомо про наміри Страффа, — додала вона, закинувши меч на плече.
Після цього розвернулася та пішла у сніг та імлу, до замку Венчерів, а її особиста гвардія колосів слухняно потупала слідом за нею.
На те, аби виконати завдання, яке сам собі призначив Сейзед, у нього пішла більша частина ночі. У крижаній темряві він знаходив трупи один за одним, багато з них встигли вже вкритися тонкою кіркою інею. Снігопад припинився, зате почав віяти потужний вітер, який перетворював сльоту під ногами на слизький лід. Деякі з трупів террісійцеві доводилося виламувати з нього, аби перевернути й побачити обличчя.
Він би не зміг впоратися з цією моторошною роботою без тепла, що залишилося у його латунепам’яті. Хоча террісієць усе одно знайшов собі одяг по погоді — просту коричневу накидку та пару черевиків. Він працював багато годин, і довкола нього виром крутилися сніжинки. Звичайно, почав пошуки він біля брами. Там було найбільше трупів. Потім Сейзед почав заглиблюватися у вулиці та провулки.
Він знайшов її тіло ближче до ранку.
Пожежі на той час уже припинилися. Єдиним його джерелом світла був ліхтар, але і цього вистачило, аби помітити у наметі смужку тканини, що тріпотіла на вітрі. Спершу террісієць вирішив, що це просто викинутий шматок закривавленої перев’язки. Але потім він побачив проблиск помаранчевого та жовтого, підійшов — на те, аби рухатися швидше, в нього уже не було сил — і поліз руками у сніг.
Тіло Тіндвіл злегка потріскувало, коли Сейзед його перевертав. Кров на її боку замерзла, а розплющені очі заледеніли. Судячи з розташування тіла, вона вела своїх солдатів до замку Венчерів.
«Ех, Тіндвіл», — подумав він, торкаючись її обличчя.
Воно було досі м’яке, але моторошно холодне. Після років у неволі селекціонерів, після того, що вона пережила, ось яка доля її спіткала. Смерть у далекому та чужому місті, з чоловіком — ні, з напівчоловіком, — який її не заслуговував.