Він відпустив свою латунепам’ять і дозволив охопити себе нічному холодові. Зараз він не хотів відчувати тепла. Його ліхтар слабко мерехтів, освітлюючи вулицю та відкидаючи тіні на задубілий труп. І ось тут, у промерзлому лютадельському провулку, дивлячись на труп жінки, яку він кохав, Сейзед дещо зрозумів.
Він не знав, що робити.
Він намагався вичавити з себе якісь слова — чи бодай думки — але раптом виявилося, що всі його знання про релігії нічого не варті. Який взагалі сенс у поховальному обряді? В чому цінність молитов, звернених до давно померлих богів? Чому він присвятив своє життя? Релігія Дадрада не допомогла Кривоногу; Уцілілий не врятував від смерті тисячі солдатів. У чому сенс?
Знання Сейзеда не приносили йому втіхи. Він прийняв релігії, про які знав, — повірив у їхню цінність, — але це не дало йому того, чого він потребував. Вони всі не могли переконати його, що дух Тіндвіл досі був живий. Натомість вони підштовхували його до ключового питання: якщо так багато людей вірять у так багато різних речей, невже хоча б одне з цих вірувань — бодай щось — могло бути правдою?
Скаа називали Сейзеда святим, але тієї миті він збагнув, що є найбільшим у світі блюзніром. Він був тим, хто знав три сотні релігій — але при цьому в жодну з них не вірив.
Тому коли щоками террісійця потекли сльози, майже одразу замерзаючи на його обличчі, вони принесли йому не більше полегшення, ніж усі його релігії.
«Моє життя, — подумав він, — було обманом».
55
Рашек спробує повести Аленді в неправильному напрямку, переконати його, знеохотити його або в інший спосіб не дати дійти до цілі. Аленді й не знає, що його обманули, що нас усіх обманули, і не стане тепер мене слухати.
Страфф прокинувся холодного ранку та негайно потягнувся по листочок Чорного фрейна. Він починав бачити позитивні моменти у своїй залежності — зілля швидко та легко пробуджувало його, попри ранню годину наповнюючи тіло старшого Венчера теплом. Раніше на те, аби прокинутися і зібратися, він витрачав годину, а тепер був готовий уже за кілька хвилин.
На нього чекав славний день.
Біля намету його зустрів Дженерл, і вони вдвох пішли галасливим табором. Кірка льоду тріскалась під черевиками Страффа, коли він підходив до свого коня.
— Пожежі вщухли, мій пане, — пояснив Дженерл. — Можливо, внаслідок снігопаду. Імовірно, колоси припинили громити місто і сховалися від холоду в будівлях. Наші розвідники бояться підходити занадто близько, але за їхніми словами, місто схоже на перекопаний цвинтар — тихе та порожнє, якщо не рахувати трупів.
— Може, вони взагалі усі одне одного повбивали? — весело припустив Страфф, застрибуючи у сідло та видихаючи хмарки пари в морозне повітря.
Його військо почало шикуватися до штурму. П’ятдесят тисяч солдатів, які з нетерпінням чекали нагоди захопити місто. І річ була не тільки у потенційних трофеях — якщо вони зайдуть у Лютадель, то нарешті житимуть у будівлях зі справжніми стінами та дахом.
— Можливо… — промовив Дженерл, теж залазячи на коня.
«Це було би просто пречудово, — посміхнувся сам собі.
Страфф. — Усі мої вороги загинули, місто з його багатими шахтами — моє. А ще — ніяких проблем зі скаа».
— Мій пане! — закричав хтось.
Страфф обернувся на голос. Поле між його табором і Лютаделем було сіро-білим — вкрите попелом і снігом. І на протилежному боці цього поля збиралися колоси.
— Схоже, мій пане, вони все-таки вижили! — вигукнув Дженерл.
— Схоже на те, — нахмурившись, погодився старший Венчер.
Чудовиськ досі було доволі багато. Вони стовбичили біля північної брами, але не атакували негайно, а збиралися у великий загін.
— Судячи з розрахунків розвідників, їх менше, ніж було, — заговорив після недовгої паузи Дженерл. — Можливо, дві третини від початкової кількості, може, трохи менше. Але це все-таки колоси…
— Вони покидають захисні споруди, — посміхнувся Страфф, відчуваючи, як Чорний фрейн зігріває його кров, від чого здавалося, ніби він спалює метали. — І зараз вирушать на нас. Хай нападають. Усе закінчиться дуже швидко.
— Так, мій пане, — не так упевнено відповів Дженерл, а потім насупився і вказав на міські ворота. — Мій пане?
— Ну, що знову?
— Солдати, мій пане. Це люди. Здається, їх кілька тисяч.
Страфф нахмурився.
— Але ж вони всі повинні бути вже мертві!
Колоси кинулися в атаку. Кінь Страффа занервував, побачивши, як синьошкірі чудовиська побігли у бік табору сірим полем, а слідом за ними в більш організованому порядку рухалися загони людей.