— Лучники! — закричав Дженерл. — Приготувати перший залп!
«Певно, мені не слід лишатися попереду», — раптом вирішив.
Страфф.
Він розвернув коня, але тієї ж миті дещо помітив. З натовпу колосів, які мчали на його табір, вилетіла стріла.
Але колоси не стріляли з луків. Крім того, чудовиська були ще доволі далеко, а цей предмет був занадто великим, як для стріли. Може, камінь? Але він здавався більшим, ніж…
Він почав опускатися в напрямку війська Страффа. Старший Венчер дивився в небо, не відриваючи погляду від дивного об’єкта. Що ближчим він ставав, то зрозуміліше було, що це таке. Не камінь, не стріла…
Це була людина — людина, за спиною якої тріпотів марево-плащ.
— Ні! — закричав Страфф.
«Вона ж мала зникнути!»
Вен із криком летіла з неба у її підсиленому дюралюмінієм і сталлю стрибку; масивний меч колоса здавався їй зараз легким, мов пір’їнка. Вона вдарила Страффа просто посередині голови та вела лезо вниз, аж поки не вперлася у ґрунт — від її удару пирснули в різні боки шматки промерзлої багнюки та сніг. Кінь розсічений навпіл, розвалився. Те, що залишилося від колишнього короля, зіслизнуло на землю разом із трупом коня. Дівчина поглянула на рештки, похмуро посміхнулась і попрощалась зі Страффом.
Зрештою, Евенд попереджав, що його чекатиме, якщо він наважиться атакувати місто.
Довкола неї стояли, ніби скам’янілі, генерали та слуги Страффа. За спиною Вен до війська щойно вбитого лорда наближалася армія колосів; у лавах солдатів панувало сум’яття, а незлагоджені залпи лучників не давали ніякого ефекту.
Вен міцно схопила свій меч, а тоді вдарила їх посиленим дюралюмінієм «поштовхом». Вершники попадали на землю, коні попереверталися догори підковами, а солдати, які стояли в радіусі кількох десятків метрів від неї, порозліталися в різні боки. Усі кричали.
Дівчина проковтнула ще один флакон, відновивши запаси сталі та п’ютеру, після чого підстрибнула, шукаючи поглядом генералів та офіцерів. Щойно вона відірвалася від землі, армія колосів влетіла у перші ряди війська Страффа і почалася справжня бійня.
— Що вони роблять?! — спитав Цетт, якого посадили в сідло і прив’язали до нього, поквапливо загортаючись у плащ.
— Видно, атакують, — відповів один із його помічників на ім’я Багмен. — Дивіться, вони разом з колосами!
Цетт нахмурився і застібнув плащ.
— Уклали союз?
— Із колосами? — засумнівався Багмен.
Ешвезер знизав плечима.
— І хто переможе?
— Та хто його знає, мій пане. Колоси…
— Це що таке! — почувся крик Алріанни, яка спускалася верхи засніженим схилом пагорба в супроводі пари стурбованих охоронців.
Звичайно, Цетт наказав їм утримувати дівчину в таборі — але в той самий час він не мав сумнівів, що вона зуміє від них утекти.
«Принаймні я завжди можу розраховувати на те, що її бодай ранковий туалет здатен затримати», — весело подумав батько.
Дівчина була в одній зі своїх суконь, бездоганно зібрана, з укладеним волоссям. Навіть якби Алріанна опинилася в охопленій вогнем будівлі, вона б неодмінно зупинилася освіжити макіяж, перш ніж із неї вибігати.
— Здається, почалася битва, — кивнув Цетт на поле перед Лютаделем.
— За межами міста? — перепитала дівчина, зупиняючи коня поруч із батьковим; обличчя її проясніло. — Вони атакують позиції Страффа!
— Так, — сказав Ешвезер. — А це значить, що місто залишилося…
— Ми повинні допомогти їм, батьку!
Цетт закотив очі.
— Ти чудово знаєш, що ми цього робити не будемо. Побачимо, хто переможе. Якщо їхня армія буде достатньо послаблена — а я сподіваюся, що буде, — то ми на них нападемо. Я не став вести сюди все своє військо, але, можливо…
Побачивши погляд Алріанни, він раптом замовчав. Потім уже відкрив було рота, аби щось сказати, але перш ніж він встиг це зробити, дівчина пришпорила коня, і той зірвався з місця.
Її охоронці з прокльонами смикнулися до неї — втім, запізно, — аби спробувати перехопити віжки. Цетт сидів, мов мішком прибитий. Це було занадто божевільно — навіть для неї. Вона не посміє…
Алріанна пустила коня галопом зі схилу в тому напрямку, де точилася битва. Трошки від’їхавши, вона, як і очікував Ешвезер, зупинилася, розвернулася і подивилась на нього.
— Якщо хочеш мене захистити, батьку, — закричала вона, — то краще тобі віддати наказ атакувати!