З цими словами вона знову зірвалася з місця, і її кінь підіймав копитами у повітря хмарки снігу.
Цетт ніби заціпенів.
— Мій пане, — заговорив Багмен. — Здається, сили супротивників приблизно рівні. П’ятдесят тисяч солдатів проти п’яти тисяч солдатів і близько дванадцяти тисяч колосів. Якщо ми допоможемо одній зі сторін…
«Прокляте пустоголове дівчисько!» — подумав Цетт, дивлячись, як кінь галопом несе Алріанну просто в битву.
— Мій пане? — повторив Багмен.
«Навіщо я взагалі припхався у цей Лютадель? Невже я справді вважав, що зможу захопити місто? Без алломантів, із повстанням, яке триває у моїй домінії? Чи тому, що я чогось шукав? Підтвердження легенд, наприклад… Сили, яку я на власні очі бачив тієї ночі, коли Спадкоємиця мало мене не вбила.
І, до речі, як вони зуміли перетягнути на свій бік колосів?»
— Збираймо військо! — скомандував Цетт. — Ми вирушаємо на захист Лютаделя! І хто-небудь, відправте гінців за моєю дурною дочкою!
Сейзед їхав мовчки, його кінь повільно переставляв ноги по снігу. Попереду лютувала битва, але він був достатньо далеко, аби йому могла загрожувати якась небезпека. За його спиною залишився Лютадель, і жінки та старі, які пережили цю ніч, спостерігали за боєм зі стін. Вен врятувала їх від колосів. Та справжнім дивом буде, якщо вона зможе врятувати їх і від інших двох армій.
Террісієць не прагнув долучитися до битви. Його металопам’яті були майже порожніми, а тіло було майже таке само втомлене, як і розум. Нарешті він просто зупинив коня, який видихав у морозне повітря хмарки пари, і так і стояв — сам-один посеред засніженої рівнини.
Він не міг змиритися зі смертю Тіндвіл. Він почувався… спустошеним. Сейзед шкодував, що не може просто припинити відчувати. Він шкодував, що не вирушив допомагати захищати її браму замість тієї, яку йому доручили. Чому він не пішов шукати її, щойно дізнався, що північні ворота впали? Тоді б вона вижила. Він зміг би її захистити…
Та що тепер було сенсу побиватися і перейматися?
«Але ті, хто мали у серці віру, не помилилися, — думав Сейзед. — Вен повернулася і захистила місто. Я — втратив надію, але вони — ні».
Він знову повів свого коня вперед. Вдалині відлунювали звуки битви. Він намагався зосередитися на чомусь, окрім Тіндвіл, але думки його все одно поверталися до речей, які вони досліджували з нею разом. Факти та легенди ставали ціннішими завдяки тому, що асоціювалися з нею. Це були болісні асоціації, але відкинути їх він не міг.
«Герой Віків мав бути не просто воїном, — думав террісієць, повільно наближаючись до поля бою. — Він був тим, хто об’єднував людей. Він був лідером».
Йому було відомо, що Вен вважала себе Героєм. Та Тіндвіл мала рацію: це був би занадто великий збіг. А Сейзед уже й сам не знав, у що вірити. Якщо взагалі вірити.
«Герой Віків не належав до народу Террісу, — далі думав він, спостерігаючи за атакою колосів. — Він не був королівської крові, але зрештою став правителем».
Сейзед потягнув за віжки, зупинившись посеред відкритого та порожнього поля. Зі снігу довкола нього стирчали стріли, а земля була добряче утрамбована кінськими копитами. Десь далеко він почув барабанний бій. Террісієць обернувся і побачив військо, яке з’явилося з заходу. Над ним майоріло знамено Цетта.
«Він командував військами усього світу. Королі приходили йому на допомогу».
Сили Цетта приєдналися до битви проти Страффа. Метал дзвінко бився об метал, кректали тіла — з’явився новий фронт. Сейзед опинився на полі якраз між містом і арміями. Військо Вен і надалі значно поступалося в кількості, але террісієць помітив, що солдати Страффа почали потихеньку відступати. Його армія розвалювалася на частини, люди билися без керівництва. У всіх їхніх рухах відчувався жах.
«Вона вбиває генералів», — здогадався він.
Цетт був розумним чоловіком. Він приїхав на битву, але залишався у задніх рядах свого війська — його недуга вимагала, аби він був прив’язаний до сідла, а значить, битися йому було важко. Та все-таки, приєднавшись до битви, він гарантував, що Вен потім не розверне військо колосів проти нього.
Сейзед уже не сумнівався в тому, на чиєму боці буде перемога. І справді, після години бою солдати Страффа почали здаватися в полон великими групами. Звуки битви вщухали, террісієць повів свого коня вперед.
«Святий Перший Свідок, — думав він. — Я не впевнений, що вірю в це. Та хай що би трапилось далі, я повинен бути там».