Колоси припинили битися і мовчки застигли на місці. Вони розступилися перед Сейзедом, коли він поїхав крізь їхні лави. Нарешті террісієць побачив Вен — вона стояла, уся в крові, закинувши на плече важкий меч колоса. Кілька колосів тягнули в центр кола чоловіка — лорда у багатому костюмі та срібному нагруднику. Вони кинули його перед дівчиною.
Ззаду наблизився Пенрод зі своїми гвардійцями — їх також привів колос. Ніхто не прохопився ані словом. Потім створіння знову розступилися, і з’явився Цетт з підозріливим виразом на обличчі в супроводі великої групи солдатів — їх також вів один колос.
Цетт поглянув уважно на Вен і почухав підборіддя.
— Недовго бій тривав, — підсумував він.
— Солдати Страффа були налякані, — пояснила Вен. — Вони змерзли та не мали бажання битися з колосами.
— А їхні командири? — поцікавився Ешвезер.
— Я їх убила. Усіх, окрім цього одного. Ім’я?
— Лорд Дженерл, — відповів генерал Страффа.
Його нога, здається, була зламана, і його підтримував за руку колос, аби той не впав.
— Страфф мертвий, — оголосила дівчина. — Тепер цим військом командуєте ви.
Аристократ схилив голову.
— Ні, ним командуєте ви, леді.
Вен кивнула.
— На коліна! — наказала вона.
Колоси опустили Дженерла на землю. Той застогнав від болю, але опанував себе і вклонився.
— Моє військо присягається бути вірним вам, — прошепотів генерал.
— Ні, — різко відповіла Вен. — Не мені, а законному спадкоємцеві дому Венчерів. Тепер він — ваш правитель.
Дженерл кивнув повільно.
— Гаразд, — сказав він. — Як забажаєте. Я присягаюся бути вірним сину Страффа, Евенду Венчеру.
Окремі групи мовчки стояли на холоді. Вен обернулася до Пенрода, і Сейзед теж поглянув на нього. Дівчина жестом вказала на землю. Той мовчки зліз з коня та опустився на коліна.
— Я також присягаюся, — промовив він, — вірно служити Евенду Венчеру.
Вен обернулась до лорда Цетта.
— Ти від мене цього також очікуєш? — весело спитав бородань.
— Так, — тихо відповіла Вен.
— А якщо я відмовлюся?
— Тоді я вас уб’ю. Ви привели армію, аби захопити моє місто. Ви погрожували моїм людям. Я не змушу розплачуватися ваших солдатів життям за ваші вчинки, але вас, Цетте, я вб’ю.
Тиша. Сейзед обернувся й поглянув на колосів, що стояли непорушними лавами на залитому кров’ю снігу.
— Ти ж розумієш, що це погроза? — промовив Ешвезер Цетт. — Твій Евенд би таке не схвалив.
— Його тут немає.
— Але що б він, по-твоєму, сказав на це? Він би сказав мені не піддаватися — благородний Евенд Венчер ніколи б не здався лише тому, що хтось погрожує йому смертю.
— Ви — не такий, як Евенд, — заперечила Вен. — І ви це знаєте.
Цетт замислився, а потім усміхнувся.
— Ні. Ні, я не такий. Допоможіть злізти, — додав він, обернувшись до своїх солдатів.
Вен мовчки спостерігала за тим, як гвардійці розв’язують ноги Цетта, як вони опускають його на сніг. Він вклонився.
— Отже… я присягаюся бути вірним Евенду Венчеру. Він — бажаний гість у моєму королівстві… якщо тільки мені вдасться відвоювати його у того клятого зобов’язувана, який його захопив.
Вен кивнула та обернулася до террісійця.
— Мені потрібна твоя допомога, Сейзеде.
— Що накажете, пані, — тихо відповів той.
Вен поглянула йому в очі.
— Будь ласка, не називай мене так.
— Як забажаєте.
— Ти тут єдиний, кому я довіряю, Сейзеде, — промовила дівчина, не звертаючи уваги на трьох лордів, які стояли перед нею на колінах. — Гем — поранений, а Бриз…
— Я зроблю все від мене залежне, — шанобливо схилив голову террісієць. — Що ви бажаєте, аби я зробив?
— Подбай про безпеку Лютаделя, — сказала Вен. — Подбай, аби людям було де жити, розпорядися, аби привезли їжу зі складів Страффа та консервної фабрики Цетта. Розмісти ці армії так, аби вони всі одне одного не повбивали, а потім відправ загін зустріти Евенда. Він прийде з півночі, дорогою, яка йде вздовж каналу.
Сейзед кивнув, і Вен обернулася до вкляклих лордів.
— Сейзед — моя довірена особа. Слухайтеся його так, як би слухалися Евенда або мене.
Вони всі кивнули.
— А ви де будете? — підняв голову Пенрод.
Вен зітхнула, раптом жахливо виснажена.
— А я — спатиму, — відповіла вона і кинула меч.
Після цього вона «відштовхнулася» від нього та стрілою полетіла у небо, в напрямку Лютаделя.
«Після себе він залишав руїни, але про них було забуто, — подумав Сейзед, дивлячись їй услід. — Він створював королівства, а потім знищував їх, будуючи світ заново.