А ми весь час вживали займенник не того роду».
Частина шоста
Слова і сталь
56
На той випадок, якщо Рашек не зможе збити Аленді з пантелику, я наказав йому вбити мого колишнього друга.
«Як Вен витримує це?!» — думав Еленд.
Через імлу він нічого не бачив далі, ніж у п’яти метрах. Коли він рухався вперед, дерева з’являлися уздовж шляху, ніби примари; їхні гілки перепліталися над дорогою. Імла була немов жива: рухалася, клубочилась і вирувала в холодному нічному повітрі. Вона всотувала в себе хмарки пари, що виривалися з його роту з кожним подихом, ніби забираючи собі часточки його самого.
Еленд здригнувся і пішов далі. Останніми днями сніг місцями підтанув, лише у тіні залишилися невеликі купки. На щастя, дорога, що тягнулася вздовж каналу, була здебільшого вільною.
Він ішов, несучи торбу, перекинуту через плече, — у ній було тільки найнеобхідніше. Кілька днів тому Страшко запропонував продати коней в одному з сіл, що трапилися на шляху. Вони протягом кількох днів їхали дуже швидко, і за словами юнака, їх легше було позбутися, ніж намагатися допхати до Лютаделя живими та нагодованими.
До того ж, хай що б там відбувалося у місті, усе вже, певно, сталося — поспішати не було куди. Отже, Еленд самотньо йшов у темряві. Попри те що йому було доволі моторошно, він дотримався свого слова та пересувався лише вночі. Не тільки тому, що так попросила Вен, але й тому, що Страшко стверджував, мовляв, уночі безпечніше. Мало хто ризикував виходити в імлу, відповідно, більшість розбійників уночі подорожнім не дошкуляла.
Страшко пішов уперед, його гостре чуття дозволяло юнакові розпізнати небезпеку задовго до того, як її помітить Еленд.
«Як це взагалі працює? — думав молодий Венчер. — Олово дозволяє бачити краще. Але яка різниця, наскільки далеко ти можеш бачити, якщо все вкриває імла?»
Автори різних текстів стверджували, мовляв, алломантія дозволяє органам чуття людини пробивати імлу. Евенду завжди було цікаво, як це. І, звісно, він завжди ставив собі запитання, на що схоже, коли відчуваєш силу п’ютеру або б’єшся за допомогою атію. Алломанти траплялися доволі рідко, навіть серед представників Великих домів. Але через те, як до нього ставився Страфф, Евенд завжди почувався винним за те, що він видався не алломантом.
«Але зрештою я став королем і без алломантії», — усміхнувся він.
Щоправда, трон у нього відібрали. Та попри те, що він залишився без корони, його досягнень ніхто не зможе заперечити. Він довів, що Зібрання може бути ефективним владним органом. Він захистив скаа, він дав їм права і відчуття свободи, якого вони ніколи уже не забудуть. Він зробив більше, ніж від нього взагалі сподівалися.
Раптом він почув рух в імлі.
Евенд завмер, вдивляючись у темряву.
«Звучить, мов шурхіт листя, — тривожно подумав він. — Хтось іде по ньому? Чи… це просто вітер його ворушить?»
Раптом він зрозумів, що ніщо так не діє на нерви, як намагання розгледіти щось у рухливій імлистій пітьмі. У глибині душі він розумів, що радше б обрав битися з військом колосів, ніж стояти самому вночі посеред невідомого лісу.
— Евенде… — прошепотів хтось.
Він розвернувся і, побачивши, як до нього наближається Страшко, з полегшенням приклав до грудей долоню. Молодий Венчер хотів було насварити юнака за те, що так непомітно підійшов до нього, але, сказати по правді, іншого способу наблизитися до когось із імли просто не існувало.
— Ти щось бачив? — тихо спитав Страшко.
Евенд похитав головою.
— Зате, здається, щось чув.
Страшко кивнув і знову зник в імлі. Евенд стояв на місці, не знаючи, що краще — рухатися далі чи ще трохи почекати. Та вагатися довго не довелося — юнак повернувся майже одразу.
— Нічого особливого, — сказав він. — Просто імлиста почвара.
— Що?!
— Імлиста почвара, — повторив Страшко. — Ну, ти ж знаєш… такі великі в’язкі істоти? Рідня кандр? Тільки не кажи, що не читав про них.
— Читав, — відповів Евенд, неспокійно вдивляючись у темряву. — Але не гадав, що зустрінуся з такою в імлі.
Юнак знизав плечима.
— Воно, певно, іде за нашим запахом — сподівається, що ми залишимо після себе якісь недоїдки. Ці істоти здебільшого нешкідливі.