— Здебільшого?
— Слухай, ну ти ж точно більше за мене про них знаєш. І взагалі, я повернувся не для того, аби про цих падальників теревені розводити. Там попереду світло.
— Село якесь? — спитав Евенд, намагаючись згадати, що траплялося їм на шляху, коли вони йшли в бік Террісу.
Страшко похитав головою.
— Здається, сторожові багаття.
— Армія?
— Можливо. Гадаю, тобі варто трохи почекати тут. Не вистачало ще, аби ти на загін ворожих розвідників вийшов.
— Домовилися.
Страшко зник в імлі.
А Евенд знову залишився сам. Здригнувшись, він щільніше закутався у плащ і уп’явся очима в імлу — туди, звідки він чув імлисту почвару. Так, він про них читав. Він знав, що ці істоти вважаються нешкідливими. Але від самої лише думки, що щось крадеться за ним — скелет, зібраний з випадкових кісток…
«Не думай про це», — сказав сам собі Евенд.
Натомість він перемкнув свою увагу на імлу. Вен принаймні в одному мала рацію — вона затримувалася тепер дедалі довше, попри світанок. Іноді вона залишалася вранці протягом добрячої години після сходу сонця. Евенд прекрасно уявляв, яка це буде біда, якщо імла залишатиметься й протягом усього дня. Зернові не сходитимуть, худоба вмиратиме з голоду, цілі цивілізації зникатимуть.
Припущення про те, що Безодня — це імла, тепер не видавалося таким уже нерозважливим. Як могло одне-єдине чудовисько — як стверджували зобов’язувачі та з чим погоджувалися більшість вчених — хай там яке небезпечне, загрожувати усьому світу? А от імла могла вбивати рослини у величезних масштабах. Можливо, навіть і людей убивати, як припускав Сейзед?
Еленд поглянув, як вона клубочиться довкола нього — грайлива, оманлива. Так, імла могла бути Безоднею. Її репутація — страшніша, ніж у монстрів, небезпечніша, ніж в армій — була цілком заслуженою. І справді, коли молодий Венчер дивився на імлу, він бачив, що вона намагається його обдурити. Наприклад, хмара імли, здавалося, утворювала різні мінливі форми. Еленд усміхнувся, дивлячись на них. Одна з цих форм була схожа на силует людини, що стояла просто перед ним.
І ця людина зробила крок уперед.
Еленд аж підстрибнув на місці, трохи задкуючи — під його ногами хрустіла крижана кірка на снігу.
«Не будь дурнем, — подумав він. — Це просто твоя уява. Нічого не…»
Фігура в імлі зробила ще один крок вперед. Вона була розпливчаста, майже безформна — і все-таки здавалася справжньою. Безладні рухи імли вимальовували обличчя, тіло, ноги.
— Заради Пана Всевладаря! — скрикнув Еленд, відстрибуючи назад.
Постать продовжувала дивитися на нього.
«Я божеволію…» — подумав він, відчуваючи, як починають тремтіти його руки.
Імлиста постать зупинилася за метр від нього, а потім підняла праву руку та вказала…
На північ. В інший бік від Лютаделя.
Еленд поглянув у напрямку, куди вказувала постать, і насупився. Там не було нічого, крім імли. Він розвернувся до неї, але та так і стояла — мовчки, з піднятою рукою.
«Вен мені казала про неї! — згадав він, притлумлюючи страх, що його охопив. — Вона намагалася мені розповісти… А я вважав, що вона все вигадує!»
Дівчина не помилилася — так само як не помилилася і щодо того, що імла тепер затримується надовше, і щодо того, що імла, можливо, і є Безоднею. Еленд аж почав сумніватися, хто з них учений.
Імлиста постать не опускала руку, продовжуючи вказувати на північ.
— Що? — спитав Еленд, і злякався власного голосу у в’язкій тиші.
Постать зробила крок уперед. Молодий Венчер поклав долоню на руків’я меча, від якого зараз не було жодної користі, але не зрушив з місця.
— Скажи, чого ти від мене хочеш! — з викликом промовив він.
Постать знову показала на північ. Евенд схилив голову набік.
Як не дивно, жодної загрози від неї він не відчував, а навпаки — лише спокій.
«Алломантія? — подумав він. — Воно „притягує“ мої емоції!»
— Евенде? — пролунав з імли голос Страшка.
Постать негайно зникла, ніби розтанувши в імлі. Підійшов Страшко — через темряву його обличчя було зовсім не видно.
— Евенде? Що ти казав?
Молодий Венчер забрав долоню з руків’я і випрямився. Він поглянув у імлу, тепер уже не впевнений, чи він насправді щойно щось бачив.
— Нічого.
— Ти повинен піти сам поглянути, — сказав юнак, обернувшись туди, звідки він прийшов.
— На армію? — нахмурився Евенд.
— Ні. На біженців.
— Хранителі мертві, мій пане, — промовив літній чоловік, що сидів навпроти Евенда; намету в нього не було — лише ковдра, натягнута на кількох жердинах. — Або мертві, або в полоні.