Інший чоловік — якийсь догідливий слуга, напевно — подав Евенду горнятко теплого чаю. На обох були строї мажордомів; попри страшенно втомлені очі, одяг і руки їхні були чисті.
«Старі звички, — подумав Евенд, вдячно кивнувши та роблячи ковток чаю. — Народ Террісу, можливо, і проголосив себе незалежним, але тисячі років прислужування неможна просто взяти й забути».
Їхній табір був дивним. Страшко сказав, що нарахував тут близько тисячі осіб — аби їх усіх взимку розмістити, нагодувати та зорганізувати, доведеться неабияк постаратися. Було багато літніх людей, а чоловіки були здебільшого з мажордомів: євнухи, яких готували для служби в маєтках і які жодного разу в житті не полювали.
— Розкажи мені, що сталося, — попросив Евенд.
Літній чоловік кивнув, голова його тремтіла. Він не здавався якимось особливо кволим — насправді тримався з тією самою стриманою гідністю, що й більшість слуг, — але його тілу дошкуляв постійний дрож.
— Щойно імперія впала, мій пане, Синод розкрився.
Він узяв свою чашку з чаєм, наповнену до половини — мудре рішення, оскільки старий майже весь вміст чашки все одно розлив.
— Вони стали нашими правителями, — вів він далі. — Можливо, не треба було розкриватися настільки швидко.
— Я був знайомий з хранителями, друже мій, — м’яко промовив Евенд. — Мені важко повірити, що їх можна було перемогти так легко. Хто це зробив?
— Сталеві інквізитори, мій пане.
Евенд здригнувся.
«То ось де вони ховалися».
— Їх був не один десяток, мій пане, — продовжував старий. — Вони напали на Татінґдвен з армією безжальних колосів. Та це, гадаю, був лише оманливий маневр. Справжньою їхньою метою був Синод і самі хранителі. І поки наше військо, якщо можна його так назвати, билося з чудовиськами, інквізитори напали на хранителів.
«Заради Пана Всевладаря... — подумав Евенд, відчуваючи, як йому викручує шлунок. — То що мені тепер робити з книгою, яку Сейзед попросив передати Синоду? Віддати її цим людям чи залишити собі?»
— Вони забрали з собою тіла, мій пане, — сказав старий мажордом. — Терріс лежить у руїнах. Тому ми йдемо на південь. Ви казали, що знаєте короля Венчера?
— Я… бачив його, — промовив Евенд. — Він правив Лютаделем, моїм рідним містом.
— Як ви гадаєте, він нас прийме? Він — наша остання надія. Татінґдвен був столицею Террісу, але це було невелике містечко. Нас тепер небагато стало — Пан Всевладар подбав про це.
— Я… я не знаю, чи Лютадель зможе вам допомогти, мій друже.
— Ми добре служимо, — сказав старий. — Як на мене, пиха нас спокусила; тому ми й проголосили себе вільними. На момент нападу інквізиторів ми вже ледве виживали. Можливо, вони навіть нам послугу зробили, вигнавши з міста.
Евенд похитав головою.
— Приблизно тиждень тому колоси атакували Лютадель, — тихо промовив він. — Я й сам тепер біженець, друже мій. Наскільки мені відомо, місто захоплене.
Літній мажордом замовчав.
— А… — нарешті протягнув він після довгої паузи.
— Мені прикро, — сказав Еленд. — Я якраз повертаюся назад, аби подивитися, що з містом. Ти мені ось що скажи — я зовсім недавно проходив цим же шляхом. Як це ми не зустрілися, коли я прямував на північ?
— Ми йшли не дорогою вздовж каналу, мій пане, — пояснив старий. — Ми вирушили на південь навпростець, аби забрати запаси їжі у Сурінґшаті. А ви… ви більше нічого не знаєте про події у Лютаделі? Там мешкала одна зі старших хранительок. Ми так сподівалися на її пораду…
— Леді Тіндвіл? — здогадався Еленд.
Старий оживився.
— Так. Ви знайомі?
— Вона була радницею при дворі короля.
— Хранителька Тіндвіл, гадаю, тепер є нашою правителькою, — пояснив старий. — Ми не знаємо, скільки залишилося мандрівних хранителів, але вона — єдина учасниця Синоду, якої не було в місті, коли на нас напали.
— Коли я пішов з Лютаделя, вона досі була там, — промовив Еленд.
— Значить, вона може досі бути живою. Принаймні ми сподіваємося на це. Дякую, пане, за інформацію. Почувайтеся в нашому таборі як удома.
Еленд кивнув, підіймаючись. Страшко стояв неподалік, між двома деревами, сховавшись в імлі. Колишній король підійшов до нього.
Біженці запалили великі багаття, ніби бажаючи відігнати імлу. Світло дещо розвіювало її силу, але дивним чином водночас підкреслювало її, створюючи страшні об’ємні тіні. Страшко сперся на стовбур вузлуватого дерева та дивився на речі, яких Еленд бачити не міг. Зате він чув деякі з тих речей, які так уважно вивчав поглядом юнак. Плач дітей, кашель чоловіків, рухи худоби.