— Доброго мало, правда? — тихо сказав Еленд.
Страшко похитав головою.
— Краще б вони загасили свої багаття, — пробурмотів він. — Очі від світла болять.
Еленд подивився кудись убік.
— Та не такі вже вони яскраві.
— Вони лише деревину марнують, — знизав плечима юнак.
— Не ображайся на них за те, що вони зараз хочуть комфорту. Найближчими тижнями цим людям про нього взагалі доведеться забути.
Еленд поглянув на загін террісійських «солдатів», які пройшли повз них — раніше вони точно були слугами. Постава досконала, хода випромінювала вишукану грацію, але Еленд сумнівався, що вони вміють користуватися якоюсь зброєю, окрім кухонних ножів.
«Ні, немає у Террісі війська, яке могло б допомогти моїм людям».
— Ти послав Вен, аби вона зібрала наших союзників, — ледве чутно промовив Страшко. — Ми всі повинні були зустрітися, а потім — вирушити шукати прихистку в Террісі.
— Я знаю, — зітхнув Еленд.
— Тепер до Террісу нам потикатися не можна. Там інквізитори.
— Я знаю, — повторив молодий Венчер.
Страшко замовчав на якийсь час.
— Світ розвалюється на шматки, Еленде, — нарешті сказав він. — Терріс, Лютадель…
— Лютадель ще стоїть, — суворо поглянув на юнака колишній король.
— Але колоси…
— Вен знайде спосіб їх зупинити, — впевнено сказав Еленд. — Наскільки нам відомо, вона зрозуміла, де знаходиться Джерело Вознесіння. Ми повинні йти далі. Ми зможемо відбудувати усе зруйноване — і відбудуємо. А потім уже подбаємо і про Терріс.
Страшко замислився ненадовго, а потім кивнув і усміхнувся. Еленд і сам здивувався тому, що його слова, промовлені з такою впевненістю, заспокоїли тривоги юнака. Страшко відкинувся назад, на стовбур дерева, не зводячи погляду з Елендового горнятка з чаєм, і той віддав напій юнаку, бурмочучи щось про те, що він не дуже-то й любить відвар із серцекореня. Страшко з радістю випив усе.
Та насправді Еленд розумів, що становище набагато важче, ніж він міг визнати.
«Безодня повертається, в імлі тиняються духи й почвари, інквізитори захопили домінію Террісу… Я ні про що не забув?»
57
Надія на це слабка. Аленді пережив замахи на своє життя, війни та катастрофи. І все ж таки я сподіватимуся, що у крижаних горах Террісу він нарешті виявиться беззахисним і безпомічним. Я сподіваюся на диво.
— Слухайте, ми всі знаємо, що саме ми повинні зробити, — грюкнув кулаком по столу Цетт. — Ми привели сюди свої армії, і вони готові — і хочуть — битися! Повернімо мені моє кляте королівство!
— Імператриця не наказувала нам це робити, — відповів Дженерл, зробивши ковток чаю; здавалося, грубість Цетта його зовсім не вразила. — Особисто я вважаю, що нам слід принаймні дочекатися повернення імператора.
Пенрод — найстарший серед присутніх у кімнаті — знайшов у собі достатньо такту, аби бодай вдати співчуття.
— Я розумію, що ви турбуєтеся про ваших людей, лорде Цетте. Але у нас навіть тижня не було на відбудову Лютаделя. Здається, занадто рано займатися розширенням сфери впливу. Та й ми не можемо уповноважити подібні дії.
— Ой, та стулися, Пенроде, — різко відповів Ешвезер. — Ти тут не головний.
Усі троє обернулися до Сейзеда. Він, сидячи на чолі столу в залі для нарад замку Венчерів, почувався не у своїй тарілці. Помічники, слуги, а також кілька чиновників Доксона стояли по периметру просторого приміщення, але тільки троє правителів — тепер королів-васалів імператора Евенда — сиділи за столом із террісійцем.
— Гадаю, нам не варто поспішати, лорде Цетте, — промовив він.
— Це не поспіх, — знову гримнув по столу той. — Я просто хочу відправити у свою домінію розвідників і шпигунів, аби вони зібрали необхідну для вторгнення інформацію!
— Якщо ми вторгнемося, — відповів Дженерл, — якщо імператор вирішить відвоювати Фадрекс, то це буде не раніше літа. У нас є більш нагальні потреби. Моє військо, наприклад, дуже давно не було у Північній Домінії. Це ж базова політична теорія — потрібно навести лад на територіях, які ми вже контролюємо, а потім уже захоплювати нові.
— Та ну тебе! — з презирством відмахнувся Цетт.
— Ви можете відправити розвідників, лорде Цетте, — сказав Сейзед. — Але лише з метою збору інформації. Ніяких сутичок, ніякої диверсійної діяльності — хай би яка велика була спокуса.