Бородач похитав головою.
— Ось чому я волів ніколи не бавитися у політику з рештою Останньої Імперії. Ніхто нічого не робить, довкола самі командири та планувальники!
— Потрібно діяти делікатніше, лорде Цетте, — втрутився Пенрод. — Хто має терплячість — отримує багатшу здобич.
— Багатшу здобич? — перепитав Ешвезер. — І чого Центральна Домінія добилася своїм вичікуванням? Ви догралися до того, що вашу столицю захопили! Якби у вас не було найпотужнішої з-імли-народженої…
— Найпотужнішої з-імли-народженої, мій пане? — тихо промовив Сейзед. — Хіба ви не бачили, як вона контролювала колосів? Хіба ви не бачили, як вона стрілою пролетіла через усе небо? Леді Вен — не просто «найпотужніша з-імли-народжена».
Усі замовчали.
«Треба, аби вони не забували про неї, — подумав террісієць. — Без лідерства Вен, без страху перед нею ця коаліція розвалиться за три секунди».
Він почувався геть безпомічним. Він ніяк не міг змусити королів-васалів дотримуватися теми, він не міг допомогти їм у розв’язанні їхніх проблем. Усе, що він міг, — продовжувати нагадувати їм про силу Вен.
Та найгірше було те, що насправді він не хотів цього робити. У ньому поселилося якесь дуже дивне та абсолютно незвичне відчуття. Байдужість. Апатія. Який сенс у розмовах усіх цих правителів? Який сенсу у всьому іншому, якщо Тіндвіл померла?
Він зчепив зуби та змусив себе зосередитися.
— Добре, — махнув рукою Цетт. — Відправлю розвідників. Дженерле, та їжа з Урто вже прибула?
Молодший аристократ неспокійно засовався у кріслі.
— Ми… у нас із цим виникли деякі проблеми, мій пане. Здається, у місті діють шкідливі елементи.
— А, ну тоді немає нічого дивного в тому, що ти так хочеш повернути військо до Північної Домінії! — вигукнув Цетт. — Ти плануєш відвоювати своє королівство, а моє — залишити гнити!
— Урто набагато ближчий за вашу столицю, Цетте, — відповів Дженерл, повертаючись до свого чаю. — Має сенс зміцнити свої позиції там, перш ніж ми звернемо нашу увагу на захід.
— Хай вирішує імператриця, — промовив Пенрод. Йому подобалося виступати у ролі посередника — в такий спосіб він ніби підіймався над проблемою. А по суті — перебирав на себе контроль за ситуацією, стаючи між двома іншими суперниками.
«Схоже на те, як намагався поводитися з арміями під стінами свого міста Еленд, — подумав Сейзед. — У хлопчини виявилося більше розуміння політичної стратегії, ніж вважала Тіндвіл».
«Я не повинен думати про неї», — сказав він сам собі, заплющуючи очі.
Та це було не так легко. Усі вчинки Сейзеда, усі його думки здавалися неправильними, відколи її не стало. Світло ніби стало тьмянішим. Мотивацію знайти стало набагато важче. Він ловив себе на тому, що йому навіть дивитися на цих королів не хочеться, не те щоб щось наказувати їм.
Він знав, що це нерозумно. Як довго Тіндвіл була у його житті? Лише кілька місяців. Звісно, її кохання до нього — попри те, що він навіть чоловіком у повному сенсі не був, попри те, що він був бунтівником серед хранителів — була дивом. Та кому слід було дякувати за це благословення, кого він мав проклинати за те, що її вкрали у нього? Він знав сотні богів. Він міг би зненавидіти їх усіх, якби це бодай трохи допомогло.
І заради власного здорового глузду террісієць знову змусив себе зосередитися на суперечці, що точилася між королями.
— Слухайте, — промовив Пенрод, подавшись уперед і спершись руками на кришку столу. — Гадаю, панове, ми не з того боку дивимося на ситуацію. Нам слід не сваритися, а радіти. Ми опинилися у дуже унікальному становищі. За той час, відколи впала імперія Пана Всевладаря, десятки — якщо не сотні — сміливців намагалися проголосити себе королями та захопити владу. Й усіх їх згубив брак стабільності. Здається, нам усім таки доведеться об’єднати зусилля. І мені починає ввижатися у цьому позитив. Я присягну подружжю Венчерів — навіть змирюся з ексцентричними поглядами Евенда Венчера на управління державою, — якщо це означатиме, що наступні десять років я залишатимуся при владі.
Цетт почухав бороду і кивнув.
— Ти правий, Пенроде. Можливо, навіть це перші розумні слова, які я від тебе почув.
— Але ми не можемо вдавати, ніби знаємо, що саме нам потрібно робити, — втрутився Дженерл. — Нам потрібні вказівки, розпорядження. Я так розумію, пережити наступні десять років — це означає не загинути від кинджала цієї з-імли-народженої…