Еленд явно чекав на щось. Вен зітхнула.
— ОрСеуре, тепер ми будемо проводити більше часу разом.
— Якщо на те ваша воля, пані.
— Я щодо волі не впевнена, — промовила Вен. — Але все одно це станеться. А ти швидко в цьому тілі можеш рухатися?
— Достатньо швидко, пані.
— Ну то ходімо перевіримо, чи ти за мною встигнеш.
7
Також я боюся, що все, що я знав, — уся моя історія — забудеться.
Я боюся нового світу.
Боюся, що плани мої не втіляться у життя.
Боюся я приреченості, що навіть гірша за Безодню.
Сейзед ніколи не гадав, що земляна підлога здаватиметься йому зручною. Однак у плані навчання письма вона виявилася дуже корисною. Він дав приклад половині десятка своїх учнів, написавши на землі довгою палицею кілька слів. Вони почали переписувати їх собі, кожне слово по кілька разів.
Навіть після того, як він цілий рік прожив у різних групах сільських скаа, Сейзеда досі дивувала бідність їхнього життя. На все село не знайшлося ані шматочка крейди — що вже говорити про чорнила або папір. Половина дітей бігала голяка, а єдиним сховком були халабуди — довгі однокімнатні будівлі з дірявими дахами. На щастя, у скаа були інструменти для роботи на землі, але луків або пращ — катма.
Сейзед очолив місію зі збору непотребу в покинутому маєтку плантатора. Але знайти вдалося мало що. Він запропонував старійшинам села переїхати на зиму в будинок, але сумнівався, що вони на це наважаться. Вони входили у маєток зі страхом, а багато з них намагалися не відходити далеко від Сейзеда. Це місце нагадувало їм про лордів, а лорди міцно асоціювалися з болем.
Його учні продовжували писати. Сейзед витратив чимало зусиль, аби пояснити старійшинам, чому так важливо навчитися грамоти. Нарешті вони відібрали для нього кількох дітей, Сейзед підозрював, що великою мірою це було зроблено для того, щоб він від них відчепився. Він похитав головою, дивлячись, як пишуть учні. Вчилися вони без завзяття. Вони прийшли, бо їм наказали і тому, що цього хотів «пан террісієць», а не тому, що справді прагнули освіти.
Незадовго до Краху Сейзед частенько уявляв собі, яким буде світ без Пана Всевладаря. Він уявляв, як виходять на денне світло хранителі, як вони несуть забуті знання та істини радісним, вдячним народним масам. Він уявляв, як учитиме інших, як ночами вони сидітимуть біля багаття і жадібно слухатимуть його історії. Але він навіть не думав, що зрештою опиниться в селі, де взагалі не залишилося дорослих чоловіків і мешканці якого до вечора вже настільки втомлені роботою, що до якихось побрехеньок з минулого їм узагалі немає діла. Він не очікував, що у людей його присутність викликатиме радше не вдячність, а роздратування.
«Будь із ними терплячий», — суворо подумав про себе Сейзед.
Тепер його мрії здавалися страшенно зверхніми. Хранителі, що прийшли до нього, сотні тих, хто загинув, оберігаючи їхні знання, ніколи не чекали за це похвали або подяки. Вони виконували свою місію з урочистою анонімністю.
Сейзед піднявся і перевірив писанину своїх учнів. Виходило дедалі краще — вони вже розпізнавали всі літери. Небагато, звісно, але це ж тільки початок… Він кивнув групі та відпустив їх допомагати готувати вечерю.
Учні вклонилися і розбіглись. Сейзед вийшов за ними, і лише тоді зрозумів, наскільки вже стемніло; мабуть, сьогодні він затримав учнів занадто довго. Проходячи між схожими на невеликі гірки халабудами, він лише хитав головою. На ньому знову були його шати мажордома, розшиті кольоровими візерунками у формі літери «V», а також вдягнув кілька кульчиків. Старих звичаїв він дотримувався через те, що вони були принаймні знайомі людям, хоча це і був яскравий символ пригнічення. А як одягатимуться прийдешні покоління террісійців? Чи стане нав’язаний їм Паном Всевладарем стиль життя невіддільною частиною їхньої культури?
Він зупинився на краю села та подивився углиб долини на півдні. Земля була почорніла, подекуди з неї стирчали коричневі пні або кущики. І, звісно, ніякої імли; імла приходить лише вночі. А всі ці історії — то, певно, вигадки. Істота, яку він бачив, — то був випадок.
А якщо й не випадок — то що з того? Це не його справа, розслідувати це все. Тепер, після Краху, його завданням було поширювати знання, а не витрачати час, ганяючись за дурнуватими примарами. Хранителі тепер були не дослідниками, вони були вчителями. Він носив із собою тисячі книжок, в яких зберігалася інформація про обробку землі, гігієну, урядування та медицину. І він мав передати ці знання скаа. Таке було рішення Синоду.