— Саме так, — коротко кивнув Пенрод. — Пане террісійцю. Чи можемо ми розраховувати на те, що імператриця знову зможе взяти на себе керування?
І знову до Сейзеда звернулися три пари очей.
«Насправді мені байдуже», — майнуло в голові Сейзеда, і він негайно відчув провину.
Вен була його другом. І йому не було байдуже. Навіть якщо зараз йому важко було демонструвати свою небайдужість. Террісієць зніяковіло опустив очі.
— Леді Вен ще не оговталась від довгого п’ютерного бігу та битви, — промовив він. — Вона протягом останнього року взагалі себе не шкодувала, а в підсумку ще й пробігла майже від Террісу до Лютаделя. Вона дуже потребує відпочинку. Гадаю, це займе ще якийсь час.
Королі, кивнувши, повернулися до розмови. Сейзед подумав про Вен. Він описав її стан дуже обтічними формулюваннями, а насправді почав уже добряче хвилюватися. Використання п’ютеру дуже виснажувало тіло, і террісієць підозрював, що вона вже багато місяців його використовує, аби не спати.
Коли хранителі накопичували недремність, вони на якийсь час навіть впадали у кому. Залишалося лише сподіватися, що ефект настільки тривалого використання п’ютеру буде таким само, оскільки від повернення Вен минув уже тиждень, а вона досі не просиналась.
Коли закінчиться її сон? Її військо колосів так і стояло під стінами міста — вочевидь, вона контролювала їх, навіть будучи без тями. Але як довго це може тривати? П’ютерний біг може й убити людину, якщо вона була занадто завзята.
Що буде з містом, якщо вона так ніколи більше й не прокинеться?
«Як багато попелу випало останнім часом…» — подумав Евенд, коли вони зі Страшком вийшли з лісу на рівнину перед Лютаделем.
— Бачиш, — тихо промовив Страшко, вказуючи вперед, — міські ворота виламані.
Евенд нахмурився.
— Але табір колосів — за межами міста.
Утім, армія Страффа стояла там, де й раніше.
— Працюють загони робітників, — додав юнак, затуляючи від сонця свої надзвичайно чутливі очі алломанта. — Здається, закопують трупи.
Евенд нахмурився ще сильніше.
«Вен. Що з нею? Чи в порядку вона?»
Вони зі Страшком, скориставшись порадою террісійців, пішли навпростець, а не звичною дорогою, аби не натрапити на міські патрулі. Сьогодні вони відступили від своєї звички та йшли вдень, аби встигнути дістатися Лютаделя до заходу сонця. Скоро знову з’явиться імла, а Евенд добряче втомився — і від того, що мало спав, і від того, що багато йшов.
А ще його страшенно виснажувала невідомість того, що трапилося з Лютаделем.
— Ти можеш побачити, чий стяг висить над брамою?
Страшко спинився, мабуть, розпаливши свої метали.
— Твій, — нарешті здивовано промовив він.
Евенд усміхнувся.
«Значить, їм таки вдалося якось врятувати місто… або це якась дуже складна пастка для мене».
— Ходімо, — сказав він, показуючи на вервечку біженців, які йшли в напрямку міста.
Імовірно, це були ті, хто втік раніше, і тепер, коли небезпека минула, вони поверталися у пошуках їжі.
— Змішаємося з ними та увійдемо.
Сейзед тихо зітхнув і зачинив двері до своєї кімнати. Королі нарешті припинили сперечатися. Можна сказати, вони вже непогано ладнали між собою, особливо якщо взяти до уваги той факт, що ще кілька тижнів тому вони тільки й мріяли, що завоювати одне одного.
Та він знав, що це сталося не завдяки йому. Він мав інший клопіт.
«Я так багато бачив смертей за своє життя, — думав террісієць. — Келсьє. Джейдендвіл. Крейда. Смерті людей, яких я поважав. І ніколи не замислювався навіть, що сталося потім з їхніми духами».
Він поставив на стіл запалену свічку, і непевне світло розлилося на кілька розкиданих аркушів паперу, купку дивних металевих цвяхів, які він знайшов у тілах колосів, і один рукопис. Сейзед сів за стіл і, гладячи сторінки кінчиками пальців, провалився у спогади про дні, які він провів за роботою разом із Тіндвіл.
«Можливо, тому Вен і залишила мене за головного? — подумав він. — Бо вона розуміла, що мені потрібно відволіктися від думок про Тіндвіл».
Та він дедалі краще розумів, що не хоче припиняти думати про неї. Що потужніше? Біль спогадів чи біль забуття? Він був хранителем, а значить, пам’ятати — це було його життєве покликання. І забувати — хай навіть заради власного блага — він вважав хибним рішенням.
Сейзед погортав рукопис, лагідно усміхаючись у тьмяному світлі свічки. Чистову, переписану версію він відправив на північ разом з Вен і Елендом. А це був оригінал. Оригінал, який фанатично та майже у відчаї писали двоє переляканих учених.