Вони зупинилися. Перед ними на вулиці стояла Вен — мовчазна фігура в темному.
В імлі вона була надзвичайно схожа на духа, якого бачив раніше Еленд.
— Вен? — покликав її Венчер.
Йому стало моторошно.
— Еленде! — вигукнула дівчина, кинувшись у його обійми, й атмосфера таємничості миттєво розвіялась.
Притулившись до нього, Вен затремтіла.
— Пробач мені… Здається, я накоїла дещо дуже погане.
— Справді? — спитав він. — Що саме?
— Зробила тебе імператором.
Еленд усміхнувся.
— Я вже помітив. І я це приймаю.
— І це після того, як ти стільки зусиль витратив на те, аби гарантувати людям вибір?
Еленд похитав головою.
— Мені починає здаватися, що мої переконання були доволі примітивними. Благородними, але… неповними. Та ми з цим впораємося. Зараз я просто тішуся тому, що моє місто стоїть там, де і стояло.
Дівчина посміхнулась. Вигляд вона мала втомлений.
— Вен? — спитав імператор. — Ти досі спалюєш п’ютер?
— Ні. Це дещо інше.
Вона задумливо подивилась кудись убік, ніби міркуючи над якимось рішенням.
— Ходімо, — сказала нарешті Вен.
Сейзед дивився з вікна — друга оловопам’ять посилювала його зір. І справді, внизу був Евенд. Террісієць усміхнувся — одна гора з плечей упала. Він обернувся, збираючись вийти назустріч королю.
А тоді раптом помітив щось на підлозі перед собою. Шматок паперу. Він нахилився, підняв обривок — і впізнав власний почерк. Краї папірця були нерівно обірвані. Сейзед насупився, підійшов до столу та відкрив рукопис на сторінці з текстом Кваана. Там не вистачало шматка. Того самого шматка, що й раніше, коли вони з Тіндвіл виявили його зникнення. Террісієць майже й забув уже про той дивний випадок, коли з усіх копій хтось раптом відірвав те саме речення.
Того разу він переписував цю сторінку зі своєї металопам’яті, а після цього вони побачили відірваний шматок. І тепер було відірвано те саме місце — останнє речення. Бажаючи переконатися, Сейзед приклав обривок паперу до сторінки свого рукопису. Підходило ідеально.
«Аленді не повинен дістатися Джерела Вознесіння, — було там написано, — він не повинен заволодіти цією силою».
Це були ті самі слова, що зберігалися у пам’яті Сейзеда, ті самі слова, що були у копії напису на стіні у Монастирі Серан.
«Чому ж Кваан так сильно про це хвилювався? — подумав він, сідаючи. — Він же стверджує, що знає Аленді так, як не знає ніхто інший. Фактично він кілька разів називає Аленді благородною людиною».
Чому ж Кваан так хвилювався, що Аленді забере силу собі?
Вен ішла крізь імлу. Евенд, Гем і Страшко йшли за нею; натовпу імператор наказав розійтися — залишилося лише кілька солдатів, аби охороняти Евенда.
Дівчина не зупинялась — вона відчувала пульсації, вони, мов биття барабана, відлунювали в її голові, і цей ритм проймав її до глибини душі. Чому інші нічого не відчували?
— Вен? — покликав її Евенд. — Куди ми йдемо?
— До Кредік-Шо, — тихо відповіла вона.
— Але… навіщо?
Дівчина лише похитала головою. Тепер вона знала правду. Джерело було в місті. З часом гупання зробилося потужнішим і голоснішим, тому Вен вважала, що визначити, звідки саме воно долинає, буде важче. Але ні, вона помилилася. Тепер, коли пульсації стали виразніші та гучніші, їй було набагато простіше.
Евенд озирнувся на інших, і Вен відчула його тривогу. Попереду них височів у темряві ночі Кредік-Шо. Шпилі, немовби масивні шипи, що нерівним візерунком стирчали з землі, агресивно впиралися у небо.
— Вен, — знову покликав її Венчер. — Імла поводиться… якось дивно.
— Я знаю, — відповіла з-імли-народжена. — Вона мене веде.
— Справді, ніби розступається перед тобою.
Вен похитала головою. Нарешті здавалося, що все правильно. Як вона могла пояснити це? Вони разом увійшли до руїн палацу Пана Всевладаря.
«Увесь цей час Джерело було тут», — втішено подумала Вен.
Вона відчувала пульсації, від яких вібрувала вся будівля. Як вона могла не помітити цього раніше?
«Просто пульсація була занадто слабкою, — здогадалася вона. — Джерело просто ще не було повне. А тепер от — наповнилося».
І воно кликало її.
Вен ішла уже знайомим шляхом. Тим самим шляхом, яким вони з Келсьє пробралися до Кредік-Шо тієї доленосної ночі, коли вона мало не загинула. Шляхом, яким і вона сама прийшла тої ночі, коли вирішила вбити Пана Всевладаря. Вузькі кам’яні коридори вели до зали, що формою своєю нагадувала перевернуту чашу. Світло Елендового ліхтаря виблискувало на кам’яних різьбленнях та фресках — здебільшого чорно-сірих. Кам’яна будівля у центрі приміщення стояла покинута й зачинена.