Выбрать главу

У цьому отворі стояла, схиливши голову, постать. Світло Сейзедової свічки відбивалося від полірованих мармурових стін, срібної інкрустації у фресках і штирів у очах людини.

— Марше? — заскочено промовив террісієць. — Де ти був?

— Що ти робиш, Сейзеде? — прошепотів Марш.

— Я шукаю Вен, — зніяковів той. — Вона знайшла Джерело, Марше. Ми повинні знайти її, повинні не дати їй накоїти біди.

Марш якийсь час мовчав.

— Тобі не слід було приходити сюди, террісійцю, — нарешті промовив він, не підіймаючи голови.

— Марше? В чому річ?

— Якби я тільки знав. Якби я тільки… розумів.

— Розумів що? — перепитав Сейзед.

Його голос відлунням покотився під склепінням.

Марш знову трохи помовчав, а потім підняв до террісійця свої штирі в очах.

— Якби я тільки розумів, чому мушу вбити тебе, — промовив він, піднявши руку.

Алломантичний поштовх вдарився у металеві наручі на руках Сейзеда, відкинувши його назад і з усієї сили вдаривши у тверду, кам’яну стіну.

— Мені шкода… — прошепотів Марш.

58

«Аленді не повинен дістатися Джерела Вознесіння…»

— Заради Пана Всевладаря… — прошепотів Евенд, зупинившись біля входу до другої печери.

Його наздогнала Вен. Вони якийсь час ішли кам’яним тунелем, віддаляючись від печери-комори. Тунель закінчувався другою, трохи меншою печерою, повною в’язкого темного диму. Він не виходив із печери, як мав би, а лише клубочився і вирував.

Вен зробила крок уперед. Вона чекала, що почне задихатися, — але ні. Цей дим був дивно приємним.

— Ходімо! — покликала дівчина коханого. — Я бачу попереду світло.

Евенд, не приховуючи своєї нервозності, приєднався до неї.

«Гуп. Гуп. Гуп».

Сейзед влетів у стіну. Він не був алломантом, він не спалював п’ютер, який би додав сили його тілу. Упавши на землю, він відчув різкий біль у боку, і зрозумів, що зламав ребро. А то й щось гірше.

Марш, ледве освітлений свічкою, яка мерехтіла там, куди впустив її террісієць, зробив кілька кроків уперед.

— Навіщо ти прийшов? — шепотів інквізитор, поки Сейзед намагався піднятися на коліна. — Усе йшло так добре.

Він своїми залізними очима подивився на террісійця, який повільно поповз від нього. Тоді Марш, підійшовши ще, «штовхнув» знову, і Сейзед завалився на бік.

Террісійця потягнуло красивою, мармуровою підлогою, і вдарило об іншу стіну. В руці щось хруснуло, в очах зробилося темно.

Крізь сліпучий біль, Сейзед побачив, як Марш щось підіймає з підлоги. Капшук. Він випав із торби террісійця. У капшуку були шматочки металів; Марш, вочевидь, вирішив, що це капшук з монетами.

— Мені шкода, — повторив інквізитор і, піднявши руку, «штовхнув» капшук у Сейзеда.

Капшук, пролетівши через усю залу, вдарився в террісійця, порвався, і шматки металу уп’ялися в його плоть. Він навіть не став оглядати себе — і так було зрозуміло, що рани дуже серйозні. Як не дивно, але болю він уже не відчував — лише теплу кров на животі та ногах.

«Мені… також шкода, — подумав Сейзед, падаючи на коліна, і в очах у нього потемніло. — Я не зміг… хоча навіть не знаю, що саме я не зміг. Навіть відповісти на запитання Марша не можу. Я не знаю, навіщо я сюди прийшов».

Йому здавалося, ніби він помирає. Це було дивне відчуття. Його розум відмовлявся працювати, губився, дратувався, поступово починав…

«Це були не монети», — прошепотів голос у його голові.

Ця думка загрюкотіла у його майже мертвій свідомості.

«Капшук, який у тебе кинув Марш. Це були не монети. Це були персні, Сейзеде. Вісім перснів. Ти одягнув два — з зором і слухом. А всі інші залишились там.

У капшуку, що лежав у твоїй торбі».

Сейзед упав, над ним холодною тінню нависла смерть. Та в цій думці була логіка. Десять перснів увійшли в його плоть. Вони всі торкалися його. Вага. Швидкість тіла. Зір. Слух. Дотик. Запах. Сила. Швидкість думки. Недремність.

І здоров’я.

Він торкнувся золота. Не обов’язково було одягати металопам’ять на тіло, аби її використовувати — достатньо було її торкатися. Пекучий біль у грудях зник, зір знову став сфокусованим. Він одним спалахом витягнув кілька днів здоров’я — і рука випрямилася, а кістки зрослися. Сейзед набрав повні груди повітря, і його розум відступив від краю смерті, а золотопам’ять повернула його думкам ясність.