Плоть довкола металевих перснів загоїлась. Террісієць піднявся та відірвав від шкіри порожній капшук — кільця залишилися у його тілі. Кинувши його на землю, він використав залишки запасів у золотопам’яті. Марш зупинився в отворі, що вів до печери та здивовано озирнувся. Рука Сейзеда пульсувала болем, ребра були усі в саднах. Такого короткого спалаху здоров’я вистачило тільки на це.
Але він був живий.
— Ти зрадив нас, Марше, — промовив террісієць. — Я й не знав, що ці штирі залишають людину не тільки без очей, але й без душі.
— Тобі мене не перемогти, — ледве чутно відповів інквізитор, але луна порожньої зали підсилила його голос. — Ти — не воїн.
Сейзед посміхнувся, відчуваючи, як його наповнюють силою маленькі металопам’яті, сховані у його тілі.
— Як і ти, гадаю.
«Мене втягнули у те, чого я не здатен збагнути», — думав Еленд, коли вони йшли заповненою дивним димом печерою.
Її підлога була грубою та нерівною, а ліхтар ледве світив — здавалося, рухливий, чорний дим просто поглинає світло.
Вен же йшла упевнено. Ні, навіть рішуче. Це зовсім інше. Адже, хай що б там було в кінці цієї печери, вона хотіла це побачити.
«І що там? — подумав імператор. — Невже Джерело Вознесіння?»
Джерело було елементом міфології — про нього розповідали зобов’язувані, проповідуючи вчення Пана Всевладаря. Та все ж він вирушив за Вен на північ, бо сподівався, що вона його знайде, — хіба ж не так? То чого ж він злякався тепер? Можливо, це тому, що він нарешті почав приймати те, що відбувається, — і це його тривожило? Не тому, що він боявся за своє життя, а тому, що він раптом зрозумів, що зовсім не розуміє цього світу. Армії він зрозуміти міг — хай навіть і не знав, як їх перемогти. Але щось таке, як Джерело? Якийсь божественний вибрик, що був поза межами логіки вчених і філософів?
Це жахало його.
Вони нарешті дісталися кінця задимленої печери. Тут вони побачили ще одну — набагато меншу за попередні дві. Щойно вони увійшли до неї, Еленд дещо зауважив: ця зала була однозначно створена людиною. Або принаймні справляла таке враження. Сталактити, які відігравали роль колон, стояли по всьому приміщенні, і вони були розташовані занадто рівно, аби це так вийшло випадково. Та в той самий час здавалося, ніби вони з’явилися в природний спосіб, і ознак обробки не було помітно.
У цій найменшій печері повітря було тепліше — і, на щастя, без диму. Від чогось біля протилежної стіни зали линуло світло, хоча Евенд не міг зрозуміти, від чого саме. На смолоскип було не схоже. Не такий колір — та й радше світило, а не мерехтіло.
Вен обійняла Евенда однією рукою та подивилася в дальній кінець печери, вираз її обличчя раптом зробився тривожним.
— Що це світиться? — нахмурився Евенд.
— Басейн, — тихо відповіла Вен; її зір був значно гострішим за його. — Білий, сяйливий басейн.
Венчер нахмурився. Але вони стояли на місці. Вен, здавалося, вагалась.
— У чому річ? — спитав він.
Дівчина притиснулася до нього.
— Це — Джерело Вознесіння. Це його пульсацію я відчуваю у голові.
Евенд витиснув з себе усмішку, відчуваючи при цьому сюрреалістичність усього, що відбувається.
— Значить, заради нього ми сюди прийшли.
— От тільки я не знаю, що робити, — ледве чутно зізналася з-імли-народжена. — Що буде, якщо я візьму силу, але не знатиму, як нею користуватися? Що, коли я… стану такою, як Пан Всевладар?
Евенд поглянув на неї, на те, як Вен обіймає його, і страх дещо відступив. Він кохав її. Ситуація, в якій вони опинилися, не піддавалася жодним поясненням з погляду логіки, але Вен логіки й не потребувала. Та йому самому логіка була не потрібна, якщо він довіряв коханій.
Він узяв її голову своїми долонями та змусив дівчину подивитися йому в очі.
— Твої очі — прекрасні.
Вона насупилася.
— Що…
— І, — вів далі Евенд, — великою мірою їхня краса полягає у твоїй щирості. Ти не станеш такою, як Пан Всевладар, Вен. Ти знатимеш, що робити з цією силою. Я вірю тобі.
Вона несміливо всміхнулась і кивнула. Та всередину печери не пішла, натомість вказавши на щось за плечем Евенда.
— Що це?
Він обернувся і побачив виступ на стіні. Він видавався вперед біля того місця, де вони щойно увійшли. Вен наблизилась до виступу, Евенд послідував за нею — і вони побачили на ньому якісь уламки.
— Схоже, розбитий посуд, — промовив Евенд.
Кілька шматків лежали на самому виступі, а більшість — на землі під ним.
Вен узяла один з уламків, але нічого примітного в ньому не побачила. Потім поглянула на Евенда, який теж перебирав їх пальцями.