Але частина єства Сейзеда опиралась цьому. Його мучило глибоке відчуття провини; селяни потребували його знань, і він щиро прагнув вчити їх. Але… йому здавалося, що чогось бракує. Пан Всевладар помер, але історія, здавалося, ще не закінчена. Невже він про щось забув?
Про щось, більше навіть за Пана Всевладаря? Щось настільки величезне, що аж невидиме?
«Чи то я просто хочу, аби тут було щось іще? — замислився він. — Я ж більшу частину свого дорослого життя присвятив опору та боротьбі, ризикуючи так сильно, що інші хранителі мене називали божевільним. Я не задовольнявся удаваною покорою — я мусив узяти участь у повстанні».
І попри успіх повстання, брати Сейзеда цієї участі йому й досі не пробачили. Він розумів, що є взірцем сумирності для Вен і решти, але у порівнянні з іншими хранителями він був геть дикий. Легковажний, ненадійний дурень, який своєю нетерплячкою становив загрозу всьому ордену. Вони вірили, що їхній обов’язок — чекати дня, коли Пана Всевладаря не стане. Ферухіміків було занадто мало, аби дозволяти відкрито втягувати себе у протистояння.
А Сейзед не послухався. І тепер спокійне життя сільського вчителя давалося йому надзвичайно важко. Невже він підсвідомо відчував, що цим людям досі загрожує небезпека, чи він просто не міг прийняти того, що виявився нікому не потрібним?
— Пане террісійцю!
Сейзед обернувся. Голос звучав перелякано.
«Невже знову смерть в імлі?» — негайно припустив він.
Як не дивно, попри цей настрашений голос, що лунав над селищем, інші скаа залишалися у своїх халупах. Скрипнуло кілька дверей, але ніхто не вибіг надвір переляканий — чи хоча б із цікавістю, — коли людина, що кричала, наблизилась до Сейзеда. То була одна з тих, хто працював у полі, кремезна жінка середніх літ. Поки вона бігла до нього, Сейзед перевірив свої запаси; звісно, у нього була п’ютеропам’ять для сили і сталеве кільце — для швидкості. Чоловік пожалкував, що не одягнув сьогодні більше браслетів.
— Пане террісійцю! — сказала жінка, захекавшись. — Ох, він знову повернувся! Він повернувся до нас!
— Хто? — спитав Сейзед. — Чоловік, який помер в імлі?
— Ні, пане террісійцю. Пан Всевладар.
Сейзед пішов за село. Уже темнішало, і жінка, що покликала його, перелякано повернулась до своєї халабуди. Сейзед міг лише здогадуватися, що відчувають зараз ті бідолашні — ніч та імла загнали їх у їхні нори, а небезпека, що чаїлася за дверима їхніх убогих осель, їх жахала.
А небезпека була величезна. На розбитій дорозі стояв незнайомець — одягнений у чорну накидку, зростом він був майже як Сейзед. Чоловік був повністю лисий і без прикрас, якщо тільки не вважати прикрасами залізні штирі, забиті йому просто в очі.
То був не Пан Всевладар. То був сталевий інквізитор.
Сейзед досі ніяк не міг збагнути, як ці істоти продовжують жити. Штирі були достатньо грубі, аби повністю заповнити очниці інквізитора; штирі повністю знищили очі, а їхні кінчики стирчали з потилиці. З ран не крапала кров, і тому вся ця картина здавалася ще дивнішою.
На щастя, Сейзед був знайомий саме з цим інквізитором.
— Марше, — тихо промовив Сейзед, і довкола них почала збиратися імла.
— Тебе дуже важко вистежити, террісійцю, — відповів той, і його голос дуже здивував Сейзеда.
Він змінився — став більш хрипкий та скрипучий. Він зробився більш скрегіткий, як у людини, яку діймає кашель. Схожим на голоси інших інквізиторів.
— Вистежити? — перепитав Сейзед. — Я й не гадав, що хтось збирається мене шукати.
— І все-таки, — промовив Марш, обертаючись на південь, — я це зробив. Ти повинен піти зі мною.
— Що? — нахмурився Сейзед. — Марше, в мене тут купа справ.
— Це не має значення, — промовив інквізитор і, обернувшись назад, уп’явся своїм безоким поглядом у Сейзеда.
«Він став ще дивнішим, відколи ми бачились востаннє, — здригнувся Сейзед. — Чи то мені здається?»
— У чому справа, Марше?
— Монастир Серан порожній.
Сейзед замислився. Монастир був твердинею Міністерства на півдні — місцем, де інквізитори та чільні зобов’язувані релігії Пана Всевладаря сховалися після Краху.
— Порожній? — спитав Сейзед. — Гадаю, це малоймовірно.
— Однак — це правда, — наполягав Марш.