Дедалі сильніше нервуючись, він приклав копію до сталевої пластини, закріпленої на стіні. Вони не збігалися.
Сейзед зробив крок назад; тепер, коли його підозри підтвердилися, він не знав навіть, що й подумати. Копія вислизнула з його занімілих пальців, а очі вп’ялися у речення в самому низу пластини. Те саме останнє речення, яке кілька разів відривав імлистий дух. Оригінал на сталевій пластині відрізнявся від того, що переписав та запам’ятав террісієць.
«Аленді не повинен дістатися Джерела Вознесіння… — було написано у древньому тексті Кваана, — …бо йому не можна дозволити випустити те, що ув’язнено в ньому».
Сейзед мовчки опустився на підлогу.
«Це все було брехнею, — заціпеніло подумав він. — Релігія народу Террісу… те, що хранителі намагалися знайти та зрозуміти протягом тисячі років, виявилося брехнею. Так звані пророцтва, Герой Віків… це все — вигадка.
Фальшивка».
А який найкращий спосіб для цієї загадкової сутності вирватися на волю? Люди готові були гинути в ім’я пророцтв. Вони прагнули вірити, прагнули сподіватися. Якби хтось — або щось могло приборкати цю енергію, обернути її на добрі справи, то скільки би всякого неймовірного можна було б зробити…
Сейзед підняв голову на слова, викарбувані на пластині, та ще раз перечитав другу частину тексту. Ці абзаци відрізнялися від тих, що були на його копії. Або радше — його копія була якось змінена. Змінена в такий спосіб, аби Сейзед прочитав те, чого хотіла та загадкова сутність.
«Я викарбовую ці слова у сталі, — були перші слова тексту Кваана, — тому що нічому, записаному не в металі, немає віри».
Сейзед похитав головою. Їм слід було звернути більше уваги на це речення. Виходить, усе, що він досліджував пізніше, було брехнею. Він поглянув на пластину, пробігшись очима по написаному, і зупинився на останній частині.
Отже, я наближаюся до ключового моменту своїх міркувань. Перепрошую. Навіть викарбовуючи свої слова у сталі, навіть видряпуючи їх, поки сиджу в цій промерзлій печері, я не можу стримати своєї балакучості.
У цьому й проблема. Попри те що спершу я вірив у Аленді, пізніше мене почали мучити підозри. Здавалося, він підходить під знаки — це правда. Але як мені це пояснити?
Можливо, річ у тому, що він занадто під них підходив?
Я знаю, ви заперечите. Адже йдеться про Очікування, про передбачення, про обіцянки, дані найвеличнішими нашими древніми пророками. Звісно, Герой Віків відповідатиме пророцтвам. Він відповідатиме їм досконало. І в цьому весь сенс.
І все ж… було в цьому всьому щось надзвичайно зручне. Складалося враження, наче ми самі створили героя та підігнали його під наші пророцтва, а не дочекалися його появи у природний спосіб. Це мене турбувало і повинно було змусити зупинитися, коли до мене прийшли мої браття, які були вже готові повірити.
Після цього я почав помічати й інші проблеми. Гадаю, дехто з вас чув про мою прославлену пам’ять. Це правда: мені не потрібна ферухімічна металопам’ять, аби миттєво запам’ятати аркуш тексту. І я кажу вам: можете називати мене божевільним, але слова пророцтв змінюються.
Ці зміни незначні. І навіть доречні. Тут — слівце, там — невелика зміна. Та слова на сторінках відрізняються від тих, що зберігаються у моїй пам’яті. Інші Світоносці з мене сміються, оскільки їхні металопам’яті доводять їм, що книжки та пророцтва не змінилися.
Словом, я повинен сказати дещо важливе. Існує щось — якась сила, — що прагне змусити нас повірити у появу Героя Віків, який вирушить до Джерела Вознесіння. Щось, що змушує пророцтва змінюватися, аби вони краще відповідали Аленді.
І ця сила — хай якою б була її сутність — здатна змінювати слова всередині ферухімічної металопам’яті.
Хтось називає мене божевільним. Як я вже казав, це може бути й правдою. Але ж навіть божевільний повинен покладатися на свій власний розум, на власний досвід, а не на чужий, чи не так? Я знаю те, що я запам’ятав. Я знаю те, що повторюють інші Світоносці. І це не те саме.
Я відчуваю, що ці зміни рукотворні, що це — вишукана та блискуча маніпуляція. Я цілих два роки провів у вигнанні, намагаючись збагнути значення цих змін. І дійшов одного-єдиного висновку. Щось заволоділо нашою релігією, щось мерзотне, щось, чому не можна довіряти. Воно збиває зі шляху та ховає у тінях. Воно використовує Аленді для знищення, штовхаючи його на стежку смерті та смутку. Воно тягне його до Джерела Вознесіння, де збирається тисячолітня сила. І я можу лише припускати, що це воно й послало до нас Безодню, сподіваючись викликати у людей справжній відчай та змусити їх діяти так, як йому хочеться.