Говорячи, інквізитор абсолютно не використовував мови тіла — ані жестів, ані виразів обличчя.
— Я… — промовив було Сейзед, але сам себе перервав.
«Це ж яка інформація, які таємниці, певно, зберігаються у бібліотеках Монастиря!»
— Ти повинен піти зі мною, — сказав Марш. — Якщо мої брати мене розкриють, мені може знадобитися допомога.
«Мої брати… з яких це пір інквізитори Маршу „брати“?»
Марш проник до них згідно з планом Келсьє, метою якого було повалення Останньої Імперії. Він був для них зрадником, але не братом.
Сейзед вагався. У сутінковім світлі профіль Марша виглядав неприродно, навіть дратівливо. Небезпечно.
«Не будь дурнем», — дорікав сам собі Сейзед.
Марш був братом Келсьє — єдиним живим рідним Уцілілого. Як інквізитор, Марш мав певну владу над Сталевим Міністерством, і чимало зобов’язувачів його слухались, попри його участь у повстанні. Для молодого королівства Евенда Венчера, він був безцінним ресурсом.
— Іди збери речі, — сказав Марш.
«Моє місце тут, — подумав Сейзед. — Я мушу вчити людей, а не гасати країною, намагаючись задовольнити власне его».
І все-таки…
— Імла приходить удень, — тихо промовив інквізитор.
Сейзед підняв голову. Марш дивився просто на нього, в останніх променях сонця блищали, мов диски, голівки забитих у його очниці штирів. Забобонні скаа вірили, що інквізитори вміють читати думки, хоча Сейзед точно знав, що це брехня. Інквізитори мали силу з-імли-народжених, відповідно, могли впливати на емоції інших людей, але думок вони читати не вміли.
— Це ти до чого сказав? — перепитав Сейзед.
— До того, Сейзеде, — відповів Марш, — що це — правда. Це ще не кінець. До того ж це ще далеко не початок. Пан Всевладар… він тільки затримав усе. Він був лиш маленьким гвинтиком. А тепер, коли він помер, у нас залишилося дуже мало часу. Іди за мною до Монастиря, ми повинні знайти його, поки ще є можливість.
Сейзед повагався, а потім кивнув.
— Треба тільки селянам усе пояснити. Гадаю, можна вирушати сьогодні ж увечері.
Марш кивнув. Сейзед розвернувся та пішов до села, але інквізитор залишився на місці. Так він і стояв у темряві, а довкола нього збиралась імла.
8
І знову-таки, усе веде до бідолашного Аленді. Мені його шкода. Шкода — за все, що він мусив пережити. І за те, чим мусив стати.
Вен рвонула в імлу. Вона злетіла у нічному повітрі, минаючи оповиті мороком будинки та вулиці. Іноді крізь імлу пробивалося ледве помітне джерело світла — чи то вартовий патрулював місто, чи то який гуляка пізно повертався додому.
Почавши помаленьку спускатися, дівчина негайно кинула перед собою монету. Вона «відштовхнулась» від неї, і шматок металу провалився у тихі глибини. Упавши на вулицю внизу, вона «штовхнула» Вен угору, і дівчина знову швидко піднялась у повітря. М’які «відштовхування» — то була важка штука, адже кожна монетка, від якої Вен «відштовхувалась», кожен стрибок, який вона робила, підкидав дівчину вгору з шаленою швидкістю. Стрибки з-імли-народженої — це ж не політ пташки. Це радше стріла, що полетіла рикошетом.
Але було в цих стрибках і щось добре. Підіймаючись над містом, Вен глибоко дихала прохолодним, вологим повітрям. Удень Лютадель пахнув розжареними кузнями, нагрітим на сонці сміттям та попелом. Але вночі завдяки імлі повітря над містом робилося дивовижно свіжим — майже чистим.
Піднявшись на пік траєкторії свого стрибка, Вен на якусь мить зависла. Після цього вона почала падати на місто. Китиці її марево-плаща тріпотіли довкола дівчини, плутаючись із її волоссям. Вона падала, заплющивши очі та пригадуючи свої перші тижні в імлі, коли вона тренувалась під доволі розслабленим, хоча й дуже уважним, керівництвом Келсьє. Він подарував їй це. Свободу. Попри те що вона уже два роки була з-імли-народженою. Вен ніколи не втрачала відчуття п’янкого замилування, ширяючи над містом в імлі.
Не розплющуючи очей, дівчина запалила сталь; моментально з’явилися лінії — ніби плутанина блакитних ниток, добре помітних через темінь повік. Вона обрала дві з них, що вели кудись униз їй за спину, і «відштовхнулась», знову дугою злітаючи в небо.
«Як я взагалі без цього жила?» — подумала Вен, розплющуючи очі та однією рукою огортаючи себе марево-плащем.
Нарешті вона знову почала падати, але цього разу дівчина не стала жбурляти монету. Вона запалила п’ютер, щоб її кінцівки зробилися сильнішими, і з глухим стуком приземлилася на стіну, якою було обнесено замок Венчерів. Її бронза не зафіксувала поруч жодних ознак алломантичної активності, а сталь не вказувала на жодні незвичні металеві візерунки, що рухалися б до палацу.