— Я, певно, поквапився… нарікаючи на це тіло, пані. Нюху цього пса був справді пречудовий — та й решта органів чуття працюють відмінно. Стежити за вами було на диво легко — навіть у темряві.
— Я… я зрозуміла, — протягнула Вен. — Що ж, гаразд.
— Чи можу я поцікавитися, пані, в чому полягала мета цього забігу?
— Та я так кожної ночі бігаю, — знизала плечима Вен.
— Мені здавалося, що ви навмисне намагаєтеся мене загубити. А мені буде важко вас захистити, якщо ви не дозволятимете мені бути поруч із собою.
— Захистити мене? — перепитала Вен. — Та ти навіть битися не вмієш.
— Контракт забороняє мені вбивати людей, — нагадав ОрСеур. — Але я можу в разі потреби прийти на допомогу.
«Або кинути мені трохи атію в критичний момент, — подумки погодилась Вен. — Він має рацію — може бути корисним. То чого ж я так прагну його позбутися?»
Дівчина подивилася понад головою ОрСеура — вовчур терпляче сидів на задніх лапах, тільки груди ритмічно здіймались, коли він дихав. Вона навіть не замислювалась до цього, що кандра теж повинен дихати.
«Він зжер Келсьє».
— Ходімо, — сказала Вен і зіскочила з даху, «відштовхнувшись» від монети.
Вона навіть не стала озиратись, аби перевірити, чи ОрСеур пішов за нею.
Падаючи вниз, дівчина потягнулася по ще одну монету, але вирішила її не використовувати, а натомість відштовхнулася від клямри вікна, повз яке пролітала. Як і більшість з-імли-народжених, Вен використовувала для стрибків щіпки — найдрібніші монети. Насправді це було дуже зручно, що місцева економіка забезпечує їх такою кількістю шматків металу ідеального розміру та ваги, завдяки яким можна стріляти та стрибати. Більшості з-імли-народжених було по кишені жбурнути щіпку — або навіть цілий капшук їх.
Але Вен була не така, як більшість з-імли-народжених. Коли вона була молодшою, жменя щіпок здавалася їй справжнім скарбом. Якщо не жирувати, то цих грошей вистачило б на їжу на кілька тижнів. Але також — якщо інші злодії виявлять, що в неї є таке багатство — за них могли добряче відлупцювати або навіть убити.
Вона вже давно не знала голоду. І хоча тримала у своїх кімнатах запас сухарів, робила це радше за звичкою, ніж справді переймаючись, що їй не буде що їсти. Насправді Вен не знала, що думати про ті зміни, які відбулися у ній. Приємно було не перейматися базовими потребами — але на зміну цьому прийшла тривога про речі набагато серйозніші. Тривога про майбутнє всієї держави.
Майбутнє… народу. Вона застрибнула на міський мур — конструкцію набагато вищу та набагато краще укріплену за маленьку стіну довкола замку Венчерів. Протиснувшись між зубців, вона вихилилась уперед і подивилась у бік вогнищ ворожої армії.
Їй ще не доводилося зустрічатися зі Страффом Венчером, але вона достатньо чула про нього від Еленда, аби він її непокоїв.
Зітхнувши, дівчина відштовхнулась від зубця і зістрибнула назад на міський мур. Навалившись спиною на стіну, краєм ока вона побачила, як сходами на мур піднявся ОрСеур. Наблизившись до Вен, він всівся на задні лапи й терпляче поглянув на неї.
Чи то на краще, чи то на гірше, але простого життя Вен, повного побоїв та голоду, уже не було. Над молодим королівством Евенда нависла страшна загроза, а вона спалила залишки його атію, аби врятувати власну шкуру. Через неї він тепер був беззахисний — не тільки перед ворожими військами, але й перед найманцями з числа з-імли-народжених, які намагалися його вбити.
Можливо, убивць на кшталт Наглядача? Тієї самої таємничої постаті, що втрутилась у її бій з тим підісланим Цеттом з-імли-народженим. Чого він хотів? Чому він стежив за нею, а не за Елендом?
Вен зітхнула, полізла до капшука з монетами та дістала звідти дюралюмінієву пластину. До того ж всередині неї ще були залишки того, що вона проковтнула раніше.
Протягом багатьох століть вважалося, що існує всього лише десять алломантичних металів: чотири базових, їхні сплави, а також атій і золото. Але алломантичні метали завжди йшли парами — базовий метал та його сплав. Вен завжди дивувало, що атій і золото вважалися парою, хоча жоден з них не був сплавом іншого. Зрештою виявилося, що ніяка вона не пара, і що кожен з них має свій сплав. Один із цих сплавів — малатій, так званий Одинадцятий Метал — підказав Вен, як перемогти Пана Всевладаря.
Келсьє якимось чином дізнався про малатій. Сейзед так і не знайшов, звідки взялися «легенди», з яких Келсьє, ймовірно, почув про Одинадцятий Метал і те, що він здатен знищити Пана Всевладаря. Вен потерла пальцем слизьку поверхню дюралюмінієвої пластини. Коли вона востаннє бачила Сейзеда, він здавався розчарованим — принаймні настільки розчарованим, наскільки тільки міг бути — тим, що не знайшов ані натяку на згадки про легенди Келсьє. Хоча Сейзед стверджував, що він пішов з Лютаделя, аби вчити населення Останньої Імперії — і це був його обов’язок як хранителя, — Вен не могла не помітити того факту, що він вирушив на південь. У тому напрямку, де, за словами Келсьє, відкрили Одинадцятий Метал.