А той, приземлившись, також вихопив свої кинджали. Від його першої атаки вона ухилилась, прокотившись по бруківці, після чого підняла свої кинджали, готуючись завдати одночасних разючих ударів. Наглядач, не гаючи часу, відскочив убік, на лезах його зброї блищали краплі води з фонтану. Чоловік присів, і стало зрозуміло, наскільки він гнучкий та потужний. Тіло його здавалося напруженим і впевненим. Вправним.
Задихана Вен знову всміхнулась. Вона так не почувалася, аж відколи… дуже давно так не почувалася, ще з тих ночей, коли тренувалась із Келсьє. Не підіймаючись, дівчина вичікувала, дивлячись, як між нею та її суперником клубочиться імла. Він був середнього зросту, жилавий, і не носив марево-плаща.
«А чому він без плаща?»
Марево-плащі були неодмінною ознакою їхньої спільноти, символом гордості та безпеки.
Вона була занадто далеко від нього, аби побачити обличчя загадкового з-імли-народженого. Але коли він відстрибнув назад і «відштовхнувся» від іншої статуї, дівчині здалось, що вона помітила слабку посмішку на його обличчі. Знову почалась гонитва.
Вен переслідувала його містом, палячи сталь, стрибаючи дахами та вулицями та «штовхаючи» себе величезними стрибками. Вони скакали Лютаделем, ніби двійко дітлахів на майданчику — Вен намагалася перерізати супернику дорогу, але він неодмінно опинявся на один крок попереду неї.
Він був дуже вправний. Набагато вправніший за будь-якого з-імли-народженого, якого знала чи з яким стикалась Вен, окрім, хіба що, Келсьє. Але за час, що минув від занять з Уцілілим, вона добряче розвинула свої навички. Невже цей новачок іще кращий? Від цієї думки дівчина аж затремтіла. Для неї Келсьє завжди був взірцем алломантичних умінь, і було дуже легко забути, що цього всього щастя він навчився лише протягом кількох років до Краху.
А це ж я і сама стільки займаюся, — раптом зрозуміла Вен, приземляючись на тісній вуличці. Вона нахмурилась, пригнулась і застигла на місці. На цю ж вуличку опускався й Наглядач.
Вуличка була вузька та занедбана — фактично провулок, обмежений з обох сторін три- і чотириповерховими будівлями. І ніякого руху — чи то Наглядач уже примудрився змотатися, чи то ховався десь неподалік. Вона підпалила залізо, але й лінії нічого не виявили.
Щоправда, існував також інший спосіб…
Вен вдала що далі роззирається довкола, а сама тихенько підпалила бронзу, аби перевірити, чи нема десь поблизу міднохмари, де міг сховатися суперник.
І справді, він був там. Ховався в кімнатці покинутого будинку, за наглухо зачиненими віконницями. Тепер, коли вона знала, куди саме дивитися, вона побачила шматочок металу, за допомогою якого він, імовірно, застрибнув на другий поверх, і гачок, який він повинен був «притягнути», аби швиденько зачинити за собою віконниці. Найімовірніше, він уже вивчив цю вуличку раніше і планував заманити Вен сюди, аби нарешті відірватися.
«Розумно», — подумала дівчина.
Але він не знав, що вона здатна бачити крізь міднохмари. І якби вона атакувала його зараз, то видала б цей свій секрет. Вен мовчки стояла, уявляючи, як він пригнувся у неї над головою, напружено чекаючи, поки дівчина піде.
Вона усміхнулась. Перевірила запаси дюралюмінію. Зараз можна було перевірити, чи його спалення спричиняло якісь зміни у ній, помітні для інших з-імли-народжених. Наглядач, найімовірніше, зараз підпалив більшість своїх металів, намагаючись вгадати, що Вен збирається робити далі.
І дівчина, вважаючи себе достатньо розумною, підпалила чотирнадцятий метал.
У її вухах пролунав шаленої сили вибух. Вен охнула і перелякано впала на коліна. Довкола неї все зробилося страшенно яскраве, так ніби вулицю освітив спалах енергії. А ще дівчині зробилося збіса зимно — холод миттю пробрав її до самих кісток.
Вона простогнала і спробувала зрозуміти, що це за звук. Насправді це був не один вибух, а ціла низка. Ритмічне гупання, так ніби десь поруч із нею били у барабан. То було її серцебиття. А ще — вітер вив, мов скажений. Дряпання кігтів вуличного пса, що в пошуках їжі риється на смітнику. Хтось хропів уві сні. Все це вона чула немовби підсилене в сотні разів.
А потім… нічого. Вен завалилася на бруківку, і раптовий спалах світла, холоду та звуків просто зник. У тіні поруч із нею скрадалася якась постать, але дівчина не могла її розгледіти — вона більше не бачила в темряві. Її олово…
«Скінчилося, — зрозуміла вона, приходячи до тями. — Я випалила весь свій запас олова. Я його випалила, коли… підпалила дюралюміній. Я підпалила їх одночасно».