— Навіщо ти граєш в їхні ігри? — повільно кивнув він.
— У чиї ігри?
Наглядач жестом показав на огорнутий імлою замок Венчерів.
— Це не ігри, — заперечила Вен. — Це зовсім не ігри, якщо люди, яких я люблю, в небезпеці.
Наглядач трохи помовчав, а потім розчаровано похитав головою.
І дістав щось з-за поясу.
Вен негайно відскочила назад, але незнайомець просто кинув монету на землю між ними. Вона кілька разів підстрибнула на бруківці, а тоді нарешті впала без руху. Наглядач «відштовхнувся» у повітря.
Вен не стала знову гнатися за ним. Вона піднялась і потерла чоло; здавалося, ніби в неї от-от розболиться голова.
— І ви дозволите йому піти? — поцікавився ОрСеур.
Вен кивнула.
— На сьогодні досить. Він добре б’ється.
— Ви це наче з повагою кажете, — зауважив кандра.
Вен обернулась і нахмурилась, вловивши у тоні ОрСеура нотки зневаги.
Пес терпляче чекав, на його морді не було помітно ніяких емоцій.
Вона зітхнула і застібнула на талії свій пояс.
— Треба придумати тобі якусь збрую, чи що, — сказала дівчина. — Аби ти міг носити з собою запасні флакони для мене, як коли був у тілі людини.
— Збруя необов’язкова, пані, — промовив ОрСеур.
— Справді?
Кандра встав і підійшов до дівчини.
— Прошу, дістаньте одну зі своїх склянок.
Вен зробила, як він попросив, і вийняла маленьку скляну ампулку. ОрСеур зупинився, після чого розвернувся до неї плечем. Просто в неї на очах в одному з місць розійшлася шерсть, плоть потріскалась і стало видно вени та шари шкіри. Вен відсахнулася.
— Не хвилюйтеся, пані, — промовив кандра. — Моя плоть — не така, як ваша. Скажімо так, я свою більше контролюю. Вкладіть флакон з металом мені у плече.
Вона зробила, як він попросив. Плоть миттю сховала флакон. Вен підпалила для проби залізо. До схованого флакона не вели жодні блакитні лінії. Метал у шлунку особи не піддавався впливу інших алломантів; також метали, що пробивали тіло, на кшталт штирів інквізиторів або кульчика Вен, не міг «притягувати» або «відштовхувати» хтось інший. Певно, такий само принцип діяв і щодо металів, схованих у тілі кандри.
— У разі потреби я вам усе принесу, — запевнив ОрСеур.
— Дякую, — відповіла Вен.
— Це все Контракт, пані. Не треба мені дякувати. Я роблю тільки те, що від мене вимагається.
Вен повільно кивнула.
— Ну, значить, вертаймося до палацу, — наказала вона. — Я хочу перевірити, як там Евенд.
9
Але дозвольте почати з початку. Я познайомився з Аленді у Хленніумі; він тоді був молодим хлопцем, якого ще не змінили десятиліття, які він провів, очолюючи армії.
Марш змінився. Колишній шукач зробився… жорсткіший якийсь. Це проявлялося у тому, як він без кінця дивився на речі, яких не міг бачити Сейзед, і як говорив — різко та неохоче.
Утім, Марш завжди був прямолінійний. Вони йшли удвох запилюженим трактом, і Сейзед не міг відірвати очей від свого друга. Коней у них не було; та навіть якби у Сейзеда і був кінь, більшість тварин за жодні пряники не підійде до інквізитора.
«Що там мені Страшко про нього розповідав? Яке у Марша прізвисько було? — думав про себе Сейзед, поки вони йшли. — Здається, до перетворення його кликали… Залізноокий».
Це прізвисько виявилося до моторошного пророчим. Більшості людей після перетворення Марша з ним поруч було некомфортно, і його уникали. І хоча Маршеві, здається, ставлення оточуючих було до одного місця, Сейзед навмисне вирішив продовжувати дружбу з ним.
Він усе ще не знав, чи Марш цей жест оцінив. Здавалося, вони добре ладнали між собою; обоє цікавилися науками та історією, а також релігійними настроями в Останній Імперії.
«І він вирушив на пошуки мене, — подумав Сейзед. — Хоча і стверджує, що йому потрібна моя допомога на той випадок, якщо з Монастиря Серан пішли не всі інквізитори».
Але то була кепська відмазка. Попри те що Сейзед володів силою ферухіміка, воїн із нього був ніякий.
— Ти повинен бути зараз у Лютаделі, — промовив Марш.
Сейзед подивився на нього. Марш, як завжди, говорив прямо та без преамбул.
— Чому ти так кажеш? — спитав Сейзед.
— Ти їм потрібен.
— Решті Останньої Імперії я також потрібен, Марше. Я — хранитель, і одна група людей не може змусити мене витрачати на неї весь свій час.
Марш похитав головою.
— Ті селяни про тебе забудуть, щойно ти вийдеш за межі села. Але того, що скоро відбудеться у Центральній Домінії, ніхто і ніколи не забуде.