Про цю подію — про падіння міста — він говорив уже як про даність. Евенд сперся на зубець, визирнув у амбразуру — і йому аж живіт скрутило. Вен та всі решта були злодіями та скаа-алломантами — ізгоями, на яких полювали протягом усього їхнього життя. Певно, вони звикли до такого тиску та страху, а от Евенд — ні.
Як вони жили, нічого не контролюючи? Як вони жили з цим відчуттям неминучості? Евенд почувався геть безсилим. Що йому робити? Втекти й покинути місто напризволяще? Це не варіант. Але коли з’ясувалося, що під мурами Лютаделя з’явилося вже не одне, а цілих два війська, готових знищити його місто та відібрати у нього трон, Евенд ніяк не міг вгамувати дрож у руках, якими він торкався грубо обтесаного каменю зубчастої стіни.
«Келсьє би придумав, як із цього виплутатись», — подумав він.
— Дивіться, там! — перервав думки Евенда голос Вен. — Що це таке?
Евенд обернувся. Дівчина, примружившись, дивилась у бік армії Цетта; завдяки олову вона бачила речі, яких звичайні людські очі Евенда бачити просто не могли.
— Від їхньої армії відділився хтось, — вигукнула Вен. — Вершник.
— Посланець? — припустив Кривоніг.
— Можливо, — відповіла дівчина. — Наближається він дуже швидко.
Вона побігла вздовж стіни, перестрибуючи з одного кам’яного зубця на інший. За нею слідом негайно зірвався з місця її кандра, безшумними стрибками рухаючись муром.
Евенд поглянув на Кривонога — той лише знизав плечима, — і вони вирушили за дівчиною.
Коли вони наздогнали Вен, вона стояла на стіні поблизу однієї з веж і невідривно стежила за наближенням вершника. Принаймні Евенду здавалось, що вона «стежить» — він досі не бачив того, що бачила вона.
«Ох уже ця алломантія, — подумав Евенд, хитаючи головою. — Ну чому мені не дісталась бодай одна якась сила — хай навіть слабша, як мідь або залізо?»
Раптом Вен вилаялась і випрямила спину.
— Евенде, це Бриз!
— Що? — не повірив король. — Ти впевнена?
— Так! І за ним женуться. Вершники з луками.
Тепер уже вилаявся генерал.
— Посилайте хлопців! — махнув він своєму помічнику. — Відбити його переслідувачів!
Посильний моментально зник. Вен похитала головою.
— Вони не встигнуть, — пробурмотіла вона майже собі під ніс. — Лучники його або впіймають, або застрелять. Навіть якщо я кинуся йому на допомогу, то не встигну. Якщо тільки…
Евенд нахмурився і поглянув на неї.
— Вен, занадто високо, щоб стрибати, — навіть для тебе.
Дівчина обернулася до короля, усміхнулась і зіскочила з муру.
Вен приготувала чотирнадцятий метал — дюралюміній. У неї залишалося трохи в запасі, і вона його не спалила — поки що.
«Сподіваюся, вийде», — подумала дівчина, шукаючи, за що б заякоритися.
Вежа на вершині була оздоблена укріпленим залізним больверком — це могло спрацювати.
Вона «підтягнула» себе на больверк і опинилася на верхівці вежі. Негайно стрибнувши знову, вона «штовхнула» себе вгору та вбік, під кутом до стіни піднялась у повітря та згасила всі свої метали, окрім сталі та п’ютера.
А тоді, усе ще «відштовхуючись» від больверку, запалила дюралюміній.
До неї приплинула неймовірної потужності раптова сила. Настільки потужна, що дівчина була впевнена — її тіло не розвалилося на шматки тільки завдяки не менш потужному спалаху п’ютера. Вен стрілою вилетіла з фортеці та помчала вечірнім небом, ніби її жбурнув якийсь велетенський невидимий бог. Повз неї з ревінням мчало повітря, а тиск раптового прискорення розігнав геть усі думки.
Вен здригнулась, намагаючись знову опанувати себе. На щастя, траєкторію вона обрала вдало: летіла тепер просто на Бриза та його переслідувачів. Хай що б там Бриз утнув, цього вистачило, аби страшенно когось розлютити — навздогін йому послали аж два десятки вершників, які засипали бідолашного стрілами.
Дівчина падала — сталь і п’ютер без залишку вигоріли у тому потужному, насиченому дюралюмінієм спалахові. Вен зірвала з пояса флакон і одним махом випила вміст. Викинувши порожній флакон, дівчина зненацька відчула, що в неї дивно закрутилося в голові. Вона не звикла стрибати вдень. Дивно було бачити, як просто на неї летить земля, дивно було не відчувати тріпотіння марево-плаща у себе за спиною, дивно було рухатися без імли.
Вершник, що мчав попереду всіх, опустив свій лук і націлився на Бриза. Ніхто з них не помітив Вен, що летіла на них, мов хижа птаха.
Ну, тобто, не зовсім летіла — вона стрімко лікувала.
Раптом спам’ятавшись, Вен запалила п’ютер і кинула в бік землі, що швидко летіла їй назустріч, монету. «Відштовхнувшись» від монетки, вона сповільнилась і викрутилась убік. З гучним гуркотом приземлившись якраз між Бризом і лучником, дівчина підняла в повітря хмару пилюки та грудки багна.