Марш обернувся до нього, і головки штирів у його очах злегка блиснули в пригаслому вечірньому світлі.
— Слідуй за мною, якщо бажаєш, — промовив він, після чого відв’язав противагу та почав спускатися, міцно тримаючись за мотузки.
Сейзед підійшов до краю, дивлячись, як Марш зісковзує мотузкою у темну, імлисту безодню. Після цього террісієць опустився на коліна, розв’язав свою торбу та зняв масивні металеві браслети з зап’ясть і передпліч — головні частини його міднопам’яті. У них зберігаються спогади хранителя, врятовані знання минулих століть. Він із благоговінням відклав їх убік, а тоді витягнув з торби пару набагато менших браслетів — один залізний, а інший з п’ютера. Металопам’яті воїна.
Цікаво, чи Марш розумів, наскільки Сейзед у цьому невправний? Володіти надзвичайною силою не обов’язково означає бути воїном. Відмахнувшись від цих думок, террісієць застібнув браслети на щиколотках і витягнув два персні — олов’яний та мідний, їх він легко одягнув на пальці.
Він зав’язав торбу та знову закинув її на плече, а тоді підібрав головні частини своєї міднопам’яті. Знайшовши для них надійний сховок непримітну нору між двома каменюками, — він запхав їх усередину. Хай що б там трапилося внизу, він не міг дозволити, аби їх відібрали та знищили інквізитори.
Аби заповнити свою міднопам’ять спогадами, Сейзед слухав, як інший хранитель цитує всю свою колекцію легенд, фактів та історій.
Сейзед запам’ятав кожне почуте речення, а тоді запхав ці спогади до міднопам’яті, збираючись скористатися ними пізніше. Він сам пам’ятав дуже мало, зате будь-якої миті міг дістати будь-яку книгу або запис, які були йому потрібні, а тоді знову повернути їх назад у свою пам’ять, пригадавши їх настільки ясно, ніби щойно-щойно прочитав. Для цього потрібно було всього лише одягти відповідні браслети.
Без міднопам’яті террісійцеві робилося неспокійно. Похитавши головою, він знову підійшов до краю. Марш тим часом дуже швидко опускався на дно кратера; як і всі інквізитори, він володів силою з-імли-народжених. Щоправда, Сейзед ніяк не міг втямити, як він міг нею володіти й узагалі жити, якщо просто в його мозок було вбито сталеві штирі, — а Марш запитання Сейзеда на цю тему ігнорував.
Сейзед крикнув униз, привертаючи увагу Марша, а тоді підняв свою торбу і кинув її униз. Марш витягнув руку і «притягнув» торбу до себе за допомогою своєї алломантичної сили. Інквізитор закинув торбу на своє плече та продовжив спуск.
Сейзед вдячно кивнув йому і зробив крок уперед. Почавши падіння, він подумки сягнув до своєї залізопам’яті по збережену у ній силу. Наповнення металопам’яті завжди мало свою ціну; наприклад, за посилення зору Сейзед мусив розплачуватися кількома тижнями напівсліпоти. І протягом цього часу він одягав олов’яний браслет, зберігаючи надлишок зору для пізнішого використання.
Залізо відрізнялося від інших металів. Воно не зберігало зору, сили та витривалості — навіть спогадів. Воно могло зберігати дещо інше — вагу.
Отже, Сейзед вирішив не випускати силу, що зберігалась у залізопам’яті: від цього він зробився б тільки важчим. Натомість він почав заповнювати залізопам’ять, дозволяючи їй витягувати його вагу. Террісієць відчув знайому легкість — відчуття, що його тіло не має ваги.
Його падіння сповільнилося. Террісійські філософи могли чимало розповісти про використання залізопам’яті. Вони стверджували, що її сила не змінює маси або розмірів особи — натомість змінюючи те, в який спосіб притягує її земля. Сейзед став падати повільніше не тому, що зменшилась його вага — падіння уповільнилося через те, що площа поверхні його тіла, якою він спирався на повітря, стала більшою, відповідно, він тепер здавався легшим.
Утім, байдуже з якої причини, але падав Сейзед нешвидко. Найважчими елементами на його тілі були тонкі металеві браслети на щиколотках, і завдяки їм він падав униз ногами. Террісієць витягнув руки та трохи вигнувся, підставляючись під потоки повітря. Ні, падав він не з нудною повільністю пір’ячка або листочка; але в той самий час це й не було вільне падіння метеорита. Падав Сейзед контрольовано та ледве не ліниво. Трохи згодом він, тріпочучи одягом та розкинувши руки, пролетів повз Марша, і той провів його цікавим поглядом.
Наблизившись до землі, Сейзед сягнув п’ютеропам’яті та приготувався до приземлення за допомогою дещиці сили. Він ударився об землю, але оскільки тіло його було майже невагоме, боляче не було. Для того, аби поглинути імпульс падіння, террісійцю не довелося навіть дуже згинати коліна.