Террісієць запалив лампу за допомогою кресала, яке він дістав зі своєї торби. Примарний вогонь освітив порожній і довгий коридор. Сейзед, піднявши лампу вище, ступив у Монастир і почав заповнювати маленький мідний перстень на своєму пальці, одразу переносячи інформацію в міднопам’ять.
— Великі приміщення, — прошепотів він, — без оздоблення.
Насправді говорити усе це вголос було зовсім не обов’язково, але він виявив, що проговорювання побаченого допомагає йому чіткіше формувати спогади. А потім уже він міг їх занести до міднопам’яті.
— Інквізитори, вочевидь, полюбляли сталь, — продовжував він, — що й не дивно, враховуючи, що їхню релігію часто називали Сталевим Міністерством. Стіни завішані масивними сталевими пластинами без слідів іржі, на відміну від тих, що висять ззовні. Чимало з них не зовсім гладенькі та рівні, натомість вкриті візерунками, вибитими на їхніх поверхнях.
— Що ти робиш? — обернувся до нього, нахмурившись, Марш.
Сейзед підняв свою праву руку, демонструючи мідний перстень.
— Я мушу зробити звіт про візит до цього місця. І коли випаде нагода, мені доведеться повторити розповідь про все побачене тут іншим хранителям. А тут, гадаю, багато цікавого.
Марш відвернувся.
— Не переймайся інквізиторами. Вони не варті, аби щось про них розповідати.
— Та до чого тут варті або не варті, Марше, — заперечив Сейзед, підіймаючи лампу та уважно дивлячись на якусь квадратну колону. — Знання про будь-яку релігію є цінним. І я повинен зробити так, аби про них також не забули.
Сейзед знову поглянув на колону, а тоді заплющив очі та відтворив її образ у своїй голові, одразу додавши його до міднопам’яті. Візуальні спогади не такі корисні, як слова. Візуалізації швидко псуються, щойно їх видобудеш із міднопам’яті, розум їх спотворює. До того ж передавати їх іншим хранителям не можна.
Марш нічого не відповів на зауваження террісійця щодо релігії; він просто розвернувся та продовжив свій шлях углиб будівлі. Сейзед повільним кроком пішов за ним, промовляючи сам до себе та записуючи свої слова у міднопам’ять. То був цікавий досвід. Щойно террісієць щось казав, він відчував, як думки ніби висмоктуються з його пам’яті, залишаючи по собі порожнечу. Власне кажучи, він ледве міг пригадати, про що говорив буквально секунду тому. Але заповнивши свою міднопам’ять, він міг сягнути по ці спогади пізніше — і вони були б досі свіжі, ніби щойно створені.
— Приміщення високі, — сказав він. — Є кілька колон — вони також вкриті сталевими пластинами. Колони масивні та квадратні, а не круглі, як зазвичай. Здається, це місце будували люди, які не переймалися витонченістю споруди. Вони ігнорували всякі дрібні деталі, віддаючи перевагу широким лініям і утилітаризмові. Коли ми виходимо у головний коридор, архітектурний стиль не змінюється. На стінах немає розписів та дерев’яного оздоблення, підлога не викладена плиткою. Лише довгі й широкі коридори з різкими лініями та блискучими поверхнями. Підлога вкрита сталевими квадратами зі стороною трохи менше метра. Вони… холодні на дотик. Як не дивно, але тут немає ані гобеленів, ані кольорових вітражів і кам’яних скульптур, притаманних архітектурі Лютаделя. Шпилів і склепінь також немає. Самі лише квадрати й прямокутники. Лінії… багато ліній. А ще тут немає нічого м’якого. Ані килимів, ані доріжок, навіть вікон немає. Це — місце для тих, хто бачить світ геть не так, як звичайні люди. Марш іде цим величним коридором, зовсім ні на що не звертаючи уваги. Я піду за ним, а пізніше повернуся і зроблю ще кілька записів. Він, здається, слідує за чимось… чого я не відчуваю. Можливо, це…
Завернувши за ріг і побачивши інквізитора, який стоїть перед дверима великої зали, Сейзед замовчав. Його рука затремтіла, і світло лампи переривчасто замиготіло.
Марш знайшов слуг.
Вони померли настільки давно, що Сейзед не відчував трупного смороду, аж поки не підійшов ближче. Можливо, саме на цей нудотний дух Марш і йшов — відчуття того, хто палить олово, можуть бути дуже гострими.
Інквізитори виконали свою роботу дуже ретельно. Тут відбулася справжня бійня. Зала була величезних розмірів, але мала тільки один вихід, і тіла високою купою валялися під задньою стіною; нещасні були зарубані або гострим мечем, або сокирою. Слуги юрмилися під цією стіною — і там же вони помирали.
Сейзед відвернувся.
Марш залишався біля входу.
— Тут добряче смердить, — промовив він нарешті.