— Ти тільки помітив? — спитав Сейзед.
Марш обернувся до террісійця, намагаючись зловити його погляд.
— Не будемо тут затримуватися. У кінці коридору за нашою спиною є сходи. Я піду ними вгору — там повинні розташовуватися кімнати інквізиторів. Якщо інформація, яку я шукаю, зберігається в Монастирі, то вона може бути тільки там. А ти можеш залишатись тут, а можеш спуститися униз. Але за мною не йди.
— Чому? — нахмурився Сейзед.
— Я повинен бути там наодинці. Я не можу цього пояснити. Мене не хвилює те, що ти можеш побачити вчинені інквізиторами звірства. Я просто… не хочу, аби ти був поруч, коли це станеться.
Сейзед опустив лампу, і жахлива картина в залі занурилась у темряву.
— Чудово.
Марш розвернувся, пройшов повз Сейзеда і зник у темному коридорі. Террісієць залишився сам.
Він намагався не зациклюватися на цьому. Повернувшись до головного коридору та занісши у свою міднопам’ять побачені наслідки різанини, Сейзед почав детально описувати архітектуру та мистецтво — якщо тільки ці візерунки на пластинах, якими були вкриті стіни, можна було назвати мистецтвом.
Він говорив, і голос його тихим відлунням ширяв між суворих стін, а блякле світло лампи в його руках виблискувало на сталі — його очі невідривно дивилися вглиб коридору. А там була темна прірва. Сходи вели вниз.
Попри те що Сейзед повернувся до описування однієї з пластин на стінах, він чудово розумів, що рано чи пізно він вирушить просто у цей морок. А причина та сама — цікавість, прагнення пізнати невідоме. Це відчуття вело його як Хранителя, і саме воно зрештою привело його до Келсьє. Він розумів, що всієї правди він ніколи не дізнається, але ігнорувати цього пориву він не міг. Тому нарешті він розвернувся та наблизився до сходів — і єдиним його супутником був його шепіт.
— Сходи подібні до тих, що я вже бачив у коридорі. Вони — величні та широкі, ніби ті, які ведуть до замку або палацу. От тільки ведуть вони у морок. Сходинки масивні, схоже, вирізьблені з каменю, а потім обшиті сталлю. Вони високі, призначені для впевненої ходи. Я іду і намагаюся зрозуміти, які ж таємниці оберігали інквізитори, що мусили сховати їх у підземеллях своєї твердині. Уся ця будівля — таємниця. Що ж вони тут робили, у цих масивних коридорах, у незачинених і порожніх кімнатах? Сходи ведуть до ще одного великого квадратного приміщення. Я дещо помітив — тут немає дверей. Усі кімнати відкриті, до всіх кімнат можна зазирнути з коридору. Ідучи ним, я зазираю у кімнати підземелля — це схожі на печери приміщення, в яких майже немає меблів. Ані бібліотек, ані віталень. У кількох кімнатах стоять великі металеві блоки — можливо, олтарі. А в останній кімнаті по коридору… дещо інше. Я не впевнений, що це таке. Можливо, катівня? Там на підлозі встановлені столи — металеві столи. На них були сліди крові, хоча трупів ніде не видно. У мене під ногами висохла кров кришиться в порох; гадаю, в цій кімнаті померло чимало людей. Але знарядь катування щось не видно, окрім… Штирів. Таких само, як в очах інквізиторів. Масивні, важкі штуки, як ті, що вбивають у землю величезними молотами. Деякі з них вкриті кров’ю, хоча я б, наприклад, такий навіть не підняв. А інші… не відрізнити від тих, що стирчать в очах Марша. Щоправда, зроблені з інших металів.
Сейзед поклав штир на стіл — метал дзвякнув об метал. Він здригнувся і знову уважно оглянув кімнату. Може, це місце, де створювали нових інквізиторів? Він аж здригнувся, уявивши, як ці жахливі істоти — колись їх було всього лише кілька десятків — закрилися у Монастирі та протягом кількох місяців нарощували кількість своїх лав.
Але щось тут було не так. Інквізитори завжди вважалися таємним та дуже закритим орденом. Та й де б вони знайшли достатньо чоловіків, гідних приєднатися до них? І чого б не перетворити на інквізиторів слуг, тіла яких Сейзед бачив нагорі, а не вбивати їх усіх до останнього?
Террісієць завжди підозрював, що для того, аби з людини зробити інквізитора, вона повинна бути алломантом. Досвід Марша тільки підтверджував це припущення: до своєї трансформації він був шукачем, здатним палити бронзу. Сейзед знову подивився на кров, на штирі, на столи — і вирішив, що йому не дуже-то й хочеться знати, як створюються нові інквізитори.
Сейзед уже збирався вийти з цієї кімнати, аж раптом його лампа освітила щось у задній частині приміщення. Ще один дверний отвір.
Він пішов до нього, намагаючись не звертати уваги на шурхіт висохлої крові у себе під ногами, та увійшов до зали, яка зовсім не була схожа на решту похмурої архітектури Монастиря. Вона була вирізьблена просто в камені та вела до дуже вузьких сходів. Зацікавлений, Сейзед пішов побитими кам’яними сходинками. Уперше, відколи він увійшов до будівлі, йому зробилося тісно, а дійшовши до самого низу сходів, він мусив навіть пригнутись, аби увійти до ще меншої кімнатки. Ступивши всередину, він випрямився, підняв руку, в якій тримав лампу, і побачив просто перед собою…