От тільки чому його від цих думок почало гризти почуття провини?
13
Коли я нарешті усе збагнув — об’єднав в один ланцюжок усі призвістки Очікування та Аленді, — я був у захваті. Але коли я оголосив про своє відкриття іншим Світоносцям, вони поставилися до моїх слів зі зневагою. Ох, краще б я їх послухався.
Імла клубочилась і вирувала, ніби однотонна фарба, що розпливається полотном. На заході помирало сонячне світло, і ніч вступала у свої права.
— Це мені здається, чи імла тепер з’являється раніше? — нахмурилась Вен.
— Раніше? — приглушеним голосом перепитав ОрСеур.
Кандра у подобі вовчура сидів поруч із нею на даху.
— Раніше імла не з’являлась, поки не стемніє, чи не так? — кивнула дівчина.
— То вже темно, пані.
— Але й імла уже є — а збиратися вона почала тоді, коли сонце тільки-но почало сідати.
— Навряд чи це має якесь значення, пані. Можливо, імла, як і решта погодних явищ, іноді буває різною.
— Це не видається тобі трохи дивним?
— Якщо ви так побажаєте, пані, я вважатиму це дивним, — відповів ОрСеур.
— Я не це мала на увазі.
— Вибачте, пані, — промовив кандра. — Поясніть мені, що ви маєте на увазі, і я вважатиму так, як ви накажете.
Вен зітхнула й потерла брову.
«От би Сейзед повернувся», — подумала вона.
Але це було марне бажання. Навіть якби Сейзед опинився зараз у Лютаделі, він не міг би бути її слугою. Террісійці ніколи більше нікому не служитимуть. І їй доведеться звикати до ОрСеура. Що ж, принаймні кандра зможе дістати інформацію, яку не зможе дістати Сейзед, — якщо тільки вона потім зуміє цю інформацію витягнути з неговіркого вовчура.
— Нам потрібно знайти самозванця, — промовила Вен. — Того, хто… когось замінив.
— Так, пані, — погодився ОрСеур.
Вен відкинулась назад, зручніше вмощуючись в імлі та спираючись руками на черепицю похиленого даху.
— Значить, мені необхідно більше про тебе дізнатися.
— Про мене, пані?
— Узагалі про кандр. Якщо я збираюся виявити самозванця, то мушу знати, як він думає, мушу зрозуміти, чим він мотивується.
— Його мотиви будуть примітивні, пані, — відповів ОрСеур. — Він дотримуватиметься умов Контракту.
— А якщо він діятиме без Контракту?
— Кандра завжди має Контракт, — похитав собачою головою її співрозмовник. — Без Контракту нам не можна перебувати поміж людей.
— Ніколи? — уточнила Вен.
— Ніколи.
— А якщо цей кандра — якийсь шахрай або ізгой? — не відчеплювалася дівчина.
— Таких не існує, — твердо промовив ОрСеур.
«Серйозно?» — з недовірою подумала Вен.
Але занурюватися в це питання не стала. Навряд чи якийсь кандра вирішив проникнути у палац з власної волі — найімовірніше, цю істоту підіслав до Евенда хтось із його ворогів. Певно, один з військових ватажків, або, може, зобов’язувачів. Та навіть у міських аристократів був привід пошпигувати за королем.
— Отже, — сказала Вен, — кандра — це шпигун, якого підсилають з метою збору інформації про іншу особу.
— Так.
— Але, — вела далі дівчина, — якщо він узяв собі тіло когось із палацу, сам він цю людину вбити не міг. Адже кандри не можуть вбивати людей, так?
— Це правило поширюється на нас усіх, — кивнув вовчур.
— Значить, хтось пробрався до палацу, вбив когось із прислуги, а тоді віддав тіло своєму кандрі, — підсумувала вона та замислилась. — Передовсім слід розглянути найнебезпечніший варіант — членів команди. На щастя, беручи до уваги те, що вбивство сталося вчора, можна викреслити з цього списку Бриза, якого на той момент не було в місті.
ОрСеур кивнув.
— Так само можна викреслити Евенда, — продовжувала Вен. — Він учора весь день простояв з нами на стіні.
— Але решта команди все одно під підозрою, пані.
Вен, відкинувшись назад, нахмурилась і спробувала вигадати переконливі алібі для Гема, Доксона, Кривонога та Страшка. Кожен з них був відсутній щонайменше протягом кількох годин — цілком достатньо, аби кандра міг перетравити тіло й посісти місце вбитого.
— Гаразд, — сказала дівчина, — то як же мені визначити самозванця? Як його відрізнити від людей?
ОрСеур мовчки сидів у імлі.
— Повинен же бути якийсь спосіб, — наполягала Вен. — Він не може досконало імітувати іншу людину. Можливо, поранити його якось?
— Кандра ідеально відтворює тіло, пані, — похитав головою ОрСеур. — Кров, плоть, шкіру, м’язи. Ви ж самі бачили, як я зробив дірку у власній шкірі.