— Ми стороннім таких речей не говоримо, — подивився кудись убік ОрСеур.
— Тоді я наказую тобі розповісти.
— Я змушений відмовитися відповідати, — сказав ОрСеур.
— Відмовитися відповідати? — здивувалась Вен. — А так можна?
— Ми не зобов’язані розкривати секрети природи кандр, пані, — кивнув ОрСеур. — Це…
— Прописано у Контракті, — закінчила за нього дівчина і нахмурилась.
«Треба його знову перечитати».
— Саме так, пані. Гадаю, я і так уже бовкнув зайвого.
Вен відвернулася від ОрСеура та поглянула на місто, над яким надалі вирувала імла. Дівчина заплющила очі, запалила бронзу та спробувала відчути виразне пульсування, яке виникає тоді, коли алломант палить метали десь неподалік.
Піднявшись, ОрСеур підійшов до Вен похилим дахом і знову всівся поруч із нею на задні лапи.
— Пані, а ви хіба не повинні зараз бути на зустрічі, яку проводить король?
— Може, пізніше зазирну, — розплющила очі Вен.
Вогнища армій, що стали табором під мурами міста, освітлювали горизонт. Праворуч від неї виблискував у нічній темряві замок Венчерів, а всередині нього Еленд проводив зустріч із рештою команди. Там, в одній кімнаті, зібралася більшість найважливіших осіб королівства. Вен наполягала на тому, аби безперестанку захищати короля від шпигунів та вбивць, і Еленд за це називав її параноїчкою. Та й добре — хай як завгодно називає, аби тільки був живий.
Дівчина знову сіла. Вона тішилась, що Еленд вирішив зробити своєю резиденцією замок Венчерів, а не переїжджати до Кредік-Шо, де мешкав Пан Всевладар. І не лише тому, що Кредік-Шо був занадто великим, аби могти його нормально захистити, а ще й тому, що він нагадував про нього. Про Пана Всевладаря.
Вен останнім часом доволі часто згадувала про Пана Всевладаря — або радше про Рашека, чоловіка, який став Паном Всевладарем. Будучи террісійцем за походженням, Рашек убив того, хто мав отримати силу з Джерела Вознесіння та…
Та що зробив? Вони й досі не знають. Герой вирушив на пошуки, аби захистити людей від небезпеки, відомої як Безодня. Стільки всього було втрачено; стільки всього було навмисне знищено. Найповнішим джерелом інформації про минулу епоху виявився древній щоденник, написаний Героєм Віків до того, як Рашек його вбив. І там знайшлося кілька безцінних підказок, що могли допомогти у пошуках.
«Але чого я взагалі цим усім переймаюся? — подумала Вен. — Про Безодню вже тисячу років як усі забули. Евенд і решта правильно роблять, що займаються нагальнішими питаннями».
І все-таки Вен, як не дивно, до цих питань відчувала якусь відстороненість. Можливо, саме тому вона воліла займатися розвідкою на вулицях міста. Не те щоб її не хвилювала наявність ворожих армій під стінами. Але вона відчувала, ніби її відсторонили від розв’язання цієї проблеми. Навіть зараз, коли вона міркувала про небезпеку, що нависла над Лютаделем, думками вона знову і знову поверталася до Пана Всевладаря.
«Ви не знаєте, що я роблю для людства, — сказав він. — Я був вашим богом, навіть якщо ви цього не усвідомлювали. Убивши мене, ви приречете себе на загибель…»
Це були останні слова Пана Всевладаря, він промовив їх, помираючи на підлозі власної тронної зали. Вони її схвилювали. Пробивали її до дрижаків — хай навіть минуло вже стільки часу.
Їй треба було відволіктися.
— А що тобі подобається, кандро? — спитала вона, обертаючись до вовчура, який сидів поруч із нею на даху. — Що ти любиш, що ти ненавидиш?
— Я не бажаю відповідати на це запитання.
— Не бажаєш чи не повинен? — нахмурилась Вен.
— Не хочу, пані, — очевидно натякаючи, промовив він.
«Тобі доведеться мені наказати».
І вона майже так і вчинила. Але раптом зупинилася — щось у його очах, нехай і нелюдських тепер — видалося їй знайомим.
Вона впізнала цей вираз. Відраза. Вона часто відчувала її протягом своєї юності, коли вона прислужувала для вуличних ватажків. Так влаштовані банди — один командує, інші виконують, особливо якщо ти маленька обірванка, яка ані авторитету не має, ані опиратися не може.
— Якщо ти не бажаєш про це говорити, — промовила Вен, відвертаючись від кандри, — змушувати я тебе не буду.
ОрСеур нічого не відповів.
Вен вдихнула імлу — і відчула вологий, прохолодний лоскіт у горлі та легенях.
— А ти знаєш, кандро, що я люблю?
— Ні, пані.
— Імлу, — промовила вона, розвівши руки. — Силу, свободу.
ОрСеур повільно кивнув. Завдяки бронзі Вен відчула неподалік слабку пульсацію. Тиху, дивну, дражливу. Це була та сама дивна пульсація, яку вона відчула на даху замку Венчерів кілька ночей тому. Але дівчині так і не вистачило хоробрості, аби знову її дослідити.